Моя рідна старша сестра досить вдало вийшла заміж за свого однокурсника іноземця та й поїхала жити в Італію. Щаслива така! У них там свій власний добротний будиночок, як вона каже «невеликий» за їхніми мірками, а для нас так це просто палац якийсь, справжні хороми.

Є у неї робота, є машина, та все є, що тільки можна бажати жінці для щастя! Хоча їхня сім’я, як вона каже, вважається там середнім класом, але нам таке і не снилося тут вдома. Відпочивають вони з чоловіком на морі щороку по декілька разів, подорожують на машині. Просто справжній рай, а не життя, як на мене!

Ми з сестрою Мар’яною з простої бідової сім’ї, до її заміжжя нам закордонне життя і не снилися взагалі. Батько наш – звичайний таксист, мама – теж проста медсестра, і живемо ми в невеликому районному місті.

Просто Мар’яна, свого часу, вчилася в столиці, ось там їй і пощастило з майбутнім чоловіком зустрітися. Вони обоє там закінчили навчання, орендували пару років квартиру з першим малюком, а згодом поїхали до чоловіка на його батьківщину, у пошуках кращого життя.

А я по навчанню лінувалася тоді, закінчила звичайний коледж, відразу пішла працювати, зустріла хлопця з простої родини, вийшла за нього заміж, орендуємо зараз маленьку квартиру, є у нас маленький синок.

Перспектив ніяких в сімейному житті у нас зараз не передбачається зовсім. Чоловік мій, як і його батьки, працює на нашому місцевому заводі, «династію» робітничу продовжує.

Щиро кажучи, якби моя рідна сестра не жила за кордоном, то, напевно, я б змирилася зі своїм сірим життям вже давно, але як побачу її барвисті фотографії там на курортах, безтурботну, у великому будинку або за кермом авто, радію за неї, але сумно за себе саму.

Мар’яна вся така красива постійно, за кермом машини, на фоні яскравих квітів, а ми тут живемо сірим буденним життям. Спочатку вона нас не кликала до себе перші роки – були складнощі з її громадянством.

А згодом другу дитину там народила, всі документи оформила відразу, і ось в тому році приїжджала вже з дитиною до нас, щоб нам малюка показати, та й поговорити серйозно.

Мар’яна хоче нас всіх туди забрати. Наші батьки категорично проти, їхати нікуди не хочуть – звикли тут жити, нічого міняти не хочуть в своєму житті, та я їх розумію, вже вік, а ось я замислилася.

Ну а що нам тут робити? Самі знаєте – з кожним днем ​​життя стає все складніше, постійно рахуємо ці жалюгідні копійки, ставати на коліна перед власницею нашої орендованої квартири, якщо зарплату чоловіка затримують, і таке буває дуже часто.

Буває просто живемо лише на декретні всією сім’єю. Життя сіре – сходити та відпочити ніде, та й немає за що, лише от з друзями влітку на шашлики з’їздити. І то знову ж таки – якщо копійки назбираємо. У батьків грошей не просимо, вони теж не багатії, що з них взяти? Та й ганебно це. Сумно вже від цих злиднів, хоча теж вважаємося «середнім класом» у такі важкі, як зараз часи. Тільки класи в різних країнах якісь несхожі.

Ось Мар’яна і приїхала до мене з пропозицією: давайте, мовляв, вирішуйте все тут, бери в оберемок чоловіка та сина, адже вони обоє мають право зараз поїхати за кордон офіційно, і їдь до нас, ми все влаштуємо.

Свекри у моєї сестри люди дуже хороші, їй з ними дуже пощастило, у всьому допоможуть для початку, жити є де, влаштуватися. Так, спочатку буде нелегко, і мову вивчити потрібно буде, але коли звикнемо, то життя раєм здасться.

Я розумію, що Мар’яна правду розповідає і хоче для моєї сім’ї як краще і я вже подумки там – поруч з нею, треба б документи почати збирати, але у мене одна проблема – впертість чоловіка! Він просто уперся і все – нікуди ми не підемо, будемо вдома жити, тут в Україні!

Варто сказати, що і мої свекри дуже звикли до дому свого. Весь час вірять у світле майбутнє, яке стає все темніше і темніше. Вони такі, але нічого в їхньому житті світлого немає, крім квартири, двох синів і цього невеличкого заводу, в якому вони ледь все життя працюють.

Мати чоловіка взагалі вже на пенсії, а до сих пір на роботу ходить – життя ж дорожчає, копійки рахувати не хочеться, хочеться кращої долі для себе і для дітей. Здоров’я ніякого, а працювати доводиться важко.

Я вважаю, що це саме вони переконують мого чоловіка нікуди не їхати, хочуть, щоб він вдома був, допомагав їм у всьому. Але поруч ж залишиться його старший брат!

Чоловік іноді й погоджується, хоче збирати документи усі, адже грошей мало, ледве на життя вистачає, але коли доходить до справи, то навіть чути не хоче про це.

“Де народився, там і знадобився!”, “Своя сорочка ближче!” – він каже постійно. Але це явно не його слова, а свекрів моїх.

Я плачу, кажу, що так не можна, адже важко, а він мені: “Ні, залишимося тут”.

Як мені на такого впертого мого чоловіка можна вплинути? Мої батьки зберігають нейтралітет, а з свекрами говорити марно, вони кажуть, що краще дому нічого немає.

Але що поганого в тому, що ми спробуємо трішки пожити за кордоном, заробити грошей, а потім повернутися і в Україні придбати хороше житло. Зараз багато людей так роблять. Ну що недоброго в цьому? Для чого втрачати такий шанс?

Джерело