Я мешкаю в селі з двома дітьми. По сусідству живе сім’я, чоловік, дружина та троє діточок. І в мене, і в моїх сусідів біля будинку є земельна ділянка приблизно однакових розмірів. Я люблю фрукти та ягоди, тому виділила місце для невеликого саду.

Посадила там дерева, кущі, які не дають нам голодувати увесь рік, аж до наступного сезону. Добре мати все своє: картопельку, бурячок, капусту, інші овочі та фрукти. Я хороша господиня, дбаю про свій город та сад і синів до цього привчаю. Зі свої малими помічниками ми гарно справляємось.

Якось сусідка попросила дати їй яблук, що дозріли на моїй яблуні та червоніли на сонці. Я назбирала цілу торбу тих яблук і смородини дала на додачу. Вона була дуже вдячна й передала гостинці своїм дітлахам.

З того часу це стало традицією. Щойно у мене на городі дозріють якісь смаколики, сусідка тут-як-тут, просить вділити щось її дітям.

І так цілий сезон. То груші, то яблука, то полуниця. Та на цьому вона не зупинилась. Почала просити й овочі. Молодої картопельки вкопати, чи капустинку вирізати. Мені це набридло, але не знала, як виховано їй відмовити, щоб не посваритись. Тому, коли вона вчергове попросила мене вділити урожаю, я сказала, приходить помогти на городі, я ж ніколи не відмовляю.

Та вона лише знизала плечима, каже: “Маєш двох синів, то хай тобі й допомагають. Нема чого їм байдики бити.” Ось це й стало останньою краплею. Коли, наступного разу, сусідка знову схилилась через огорожу, щоб попросити гостинців, я відповіла: “Маєш чоловіка та трьох дітей, то хай не байдики б’ють, а тобі допоможуть свою городину виростити”.

Її моя відмова неабияк зачепила. Потім ще довго вигадувала всілякі небилиці про мене, щоб попліткувати. Але мені байдуже до цього всього. Мені городина з неба не падає, ми з дітьми важко працюємо, щоб мати хороший врожай. А вона хоче ледарювати й гостинці отримувати задарма.

КІНЕЦЬ.