“Вам у житті пощастило” – ось що ми з чоловіком регулярно чуємо від нашої рідні. Пощастило нам! Ось прям просто з неба нам все впало, і квартира, і машини, і зарплати, нашої участі в цьому не було, тільки руки підставляли.

У нас із чоловіком одна проблема на двох – ми у своїх сім’ях старші діти, яких не дуже любили батьки. У моїй сімʼї левова частка батьківської уваги діставалася сестрі.

У чоловіка історія така ж, тільки йому ще й говорили завжди, що він – чоловік, а ось його сестричці без батьківської любові та ласки – ніяк. Чоловікам не потрібні любов і ласка, це всім відомо.

Загалом, ми дві відрізані скибки для своїх сімей, принаймні, так вважалося донедавна. Тобто поки ми не почали заробляти гроші.

Коли я вступала до університету, батьки одразу попередили, що оплачувати моє навчання вони не зможуть, бо сестрі потрібні репетитори.

– Тобі ніхто не заважав вчитися. Якщо не поступиш, то це буде твоя проблема, – поставили мене перед фактом батьки.

Ніхто не заважав, ага! Прибери за сестрою, придивись за сестрою, сходи з сестричкою погуляти – це все мені зовсім не заважало вчитися, у мене ж за добу не двадцять чотири години, а всі сорок вісім. І репетиторів мені не наймали, бо сестричці то одне потрібне, то інше, а у батьків гаманці не гумові. Це все не підвищувало моїх шансів на вступ.

І я пролетіла, на бюджет не пройшла, довелося йти працювати, щоб спробувати наступного року ще раз.

Жити я залишилася в тому місті, куди поступала, там же потім винайняла кімнату, до цього працювала в хостелі, платили мало, зате проживання там же.

Так і почала крутитися сама. Батьки дзвонили раз на місяць, звітували про свої справи, успіхи сестри, а мої справи їх не сильно хвилювали, жива – і добре.

Вступила я за два роки на заочку і вже на іншу спеціальність, бо влаштувалася працювати, і мені сподобалося те, чим я займалася. Хотілося професійніше в це вникнути.

На роботі і з чоловіком познайомилася, він туди влаштувався пізніше за мене, тому я вводила його в курс справи, так і почали спілкуватися, а потім з’їхалися і жили разом.

Розговорилися, у чоловіка ситуація в сім’ї була приблизно така ж, тож ми один одного чудово розуміли. Своїм сім’ям ми не потрібні, отже, триматимемося один за одного.

Нам батьки навіть на весілля грошей не подарували. Свекруха віддала доісторичну постільну, яку як не прати, а все одно пахне нафталіном, а мої батьки пішли ще далі, вони мені листівки відправили.

Ми з чоловіком вчепилися в роботу, бо витягти нас із болота зможемо лише ми самі. Я здобула освіту, чоловік переучувався на курсах, потім змінив роботу, а я розвивалася на своєму місці.

Нам треба було заробляти гроші на своє житло, і ми їх заробляли. Бувало, що по три дні один одного бачили тільки у сплячому вигляді, бо іноді з роботи приповзали вже вночі. Але за наші зусилля нас винагородили. І я добре влаштувалась, і у чоловіка кар’єра поперла, наш фінансове благополуччя стало міцніти.

Взяли квартиру в іпотеку, троячку, щоб у дитини була своя кімната в майбутньому. Погасили іпотеку за три роки, зробили ремонт, купили меблі.

Потім купили собі машину, почали їздити відпочивати, щоби якось перезавантажити мізки, бо до батьків нас не тягнуло зовсім, а залишатися вдома – це не відпустка, там дістануть дзвінками, повідомленнями, в результаті ми зірвемося на роботу, проходили вже.

Батьки на нас звернули увагу, коли ми купили другу машину. Про свої успіхи ми перед ними не говорили, тому вони не були в курсі, що іпотека у нас закрита.

Першу машину, мабуть, теж сприйняли як куплену в кредит, але друга машина змусила їх поцікавитися, а на що ж це ми так шикуємо.

Батьки чоловіка до нас у гості зачастили, до себе почали кликати, навіть мої батьки спромоглися приїхати в гості, хоча до цього жодного разу в них і такої думки не було. Навіщо, якщо улюблена дочка поряд?

У результаті батьки дійшли висновку, що ми фінансово стабільні, а тому з нас можна тягнути гроші. Спочатку не нахабно особливо, суми були скромні, просили рідко. Але потім розкуштували і на нас полився постійний потік вимог.

Батькам треба дачу відремонтувати, іншим лазню збудувати, одній сестрі треба сплатити встановлення брекетів, іншій сплатити випускний. Оплату за навчання зовиці на нас хотіли перекинути, а мої батьки вирішили, що ми маємо сплатити моїй сестрі весілля її мрії. Ми ж багаті.

– Якщо вам у житті пощастило, то ви зобов’язані допомагати рідні, – в один голос заявили нам наші мами.

А рідня свого часу нічого собі не надірвала, допоки нам допомагала? Ні, бо нам ніхто не допомагав, ми самі з чоловіком крутились!

І те, що у нас у житті відбувається – це не везіння, це результат довгої та кропіткої роботи, ми десять років до цього йшли! Мало спали, погано їли, багато працювали, але свого досягли. То чому ми тепер зобов’язані комусь допомагати? Мені батьки навіть освіти не дали!

Ми з чоловіком одноголосно вирішили, що нехай рідні допомагають ті, в кого ця рідня вкладалася, а ми тут ні до чого.

КІНЕЦЬ.