— Ні, мамо, за Ігоря Павловича я заміж не вийду, — впевнено заявила Олена. — За будь-кого, тільки не за нього.

— Та за кого іншого, доню?! — мало не плачучи, вигукнула Яна. – За кого? Адже нікого немає більше!

— Виходить, взагалі не вийду, якщо нікого нема. Краще бути самій, ніж… з таким, як Ігор Павлович.

– Яким таким?

– Таким.

— Скажи чесно, Олено, за що ти мене так ненавидиш? Що я тобі зробила? Чи не можеш забути дитячі образи? І тому мстиш? Ну, пробач мені, якщо колись зробила тобі боляче.

— До чого тут ти, мамо. Просто… Ігор Павлович мені не подобається.

— Ну прекрасно, Ігор Павлович їй не подобається. Завжди подобався, а тепер не подобається?

— Та він мені ніколи не подобався.

— Чого ж ти раніше не казала? Навіщо вселяла в людину надію?

— Яку надію, мамо?

— Як з’ясувалося, марну, — відповіла Яна.

— Про що ти кажеш, мамо? Нісенітниця якась. Нічого я не вселяла.

— Як не вселяла? Людина протягом трьох місяців майже кожних вихідних ходить до нас обідати, а ти кажеш, що не вселяла?

— Ну, ходить та ходить. Що з того?

– Як що з того? Ти думаєш, що йому більше нема де у вихідний поїсти? Як у нас? У нашому місті достатньо і їдалень, і кафе; де можна взяти пюре з котлетою, салат та тарілку борщу. А якщо він тобі не подобається, треба було одразу йому про це заявити.

— Спершу я до нього придивлялася, — відповіла Олена.

— Придивлялася вона.

— Так, придивлялася. А коли придивилась і зрозуміла, що він мені не подобається, то вже пізно було. Якось незручно. Що нам, тарілки супу шкода та шматка смаженої риби чи птиці? Адже не об’їв він нас.

— От скажи чесно, Олено, чим тобі Ігор Павлович не подобається? Адже золото, а не наречений. Такого піди, знайди ще. А ти носом крутиш.

— Та всім не подобається, — роздратовано промовила Олена.

— Та чим же всім? Конкретно можеш сказати?

— Він дивиться на мене завжди так, ніби побачив привида

— То він від почуттів, — пояснювала доньці Яна. — Подобаєшся ти йому добряче, ось він і дивиться. До того ж, доню, його також можна зрозуміти. Він уже три місяці ходить до нас. Нервує. Я впевнена, що він давно хоче зробити тобі пропозицію. Але не наважується. А в такій ситуації, доню, хочеш не хочеш, на весь світ із подивом дивитись станеш.

— Мамо, ну як ти не розумієш, адже він набагато старший за мене!

— Ось уже й набагато. Скажеш також.

— Двадцять років — це, на твою думку, небагато?

— На мою думку, це саме те. Твій батько був старший за мене на 25 років. І нічого. Жили душа у душу. До того ж не забувай, що й сама ти вже давно не дівчинка. 29 скоро. Ще трохи і взагалі нікому не будеш потрібна. А для чоловіка 49 – це взагалі не вік. Можна сказати, дитина.

– Дитина? — здивовано вигукнула Олена. — Хороша дитина.

– Дитина! Я тобі точно говорю. Запитай будь-яку заміжню жінку. Кожна підтвердить. Після 45 вони всі як діти.

– Діти?

— Звичайно, діти. Я за твого батька виходила, коли мені було 20, а йому 45. Справжня дитина.

– Ні, мамо. Роби зі мною що хочеш, а за Ігоря Павловича я не вийду.

– Ну і даремно. Адже хороший мужик.

– Хороший? А чому тоді досі жодного разу одружений не був?

– Такої, як ти, не зустрів. Тому й не був одружений. Чого тут не зрозуміти?

Олена замислилась.

— А я про онуків мрію, — провадила далі Яна, бачачи, що настрій доньки змінився.

Олена суворо подивилася на маму.

— Я вам допомагала б. Ніколи б не сварилася. Золотою тещею стала б. А? А влітку ви б усі разом до мене на дачу приїжджали. З онуками! А, доню? Як?

– Ну не знаю.

Пролунав дзвінок у двері.

— Це Ігор Павлович, — сказала Яна. — Олено, я тебе прошу. Ну заради мене. Адже невідомо скільки мені ще залишилося. Невже так і не побачу доньку заміжню? Невже так і не буду мати щастя побути бабусею, нехай хоч і недовго.

— Ось що ти таке кажеш, мамо?!

— То й кажу, доню. Бо відчуваю, що недовго мені вже лишилося.

У двері знову зателефонували.

— Я йду відчиняти, Олено, — сказала Яна. – Я тебе прошу.

– Мама!

— Ну, хочеш, на коліна стану.

У двері знову зателефонували.

— Може, він нічого не запропонує, — сказала Олена. — А ти вже ради нього на коліна вставати збираєшся.

— А як запропонує? Доню! Заради мами. Адже недовго мені лишилося. Відчуваю. А так хочеться…

– Ну добре! — сердито гукнула Олена. – Добре. Я згодна. Іди, відкривай! Хочеться їй. А то наречений втомиться чекати і втече.

Яна побігла відчиняти двері.

— Яна Павлівна, — увійшовши до передпокою, сказав Ігор. – Мені потрібно з вами серйозно поговорити.

— А я знаю, про що ви хочете поговорити, Ігорю.

– Знаєте? — злякано промовив Ігор.

– Знаю.

– Тим краще.

— Ось зараз пообідаємо, — сказала Яна, — а потім поговоримо.

– Ні! – вигукнув Ігор. — Не по обіді. Ми зараз поговоримо. Тому що після обіду я знову злякаюся. Три місяці вже ходжу до вас, а все не можу наважитися. Ось зараз скажу, а потім можна й пообідати.

– Ну добре. Якщо ви так наполягаєте, Ігоре Говоріть зараз. Я слухаю.

— Пані Яна, я вас люблю і хочу, щоб ви стали моєю дружиною.

Янв Павлівні здалося, що вона почула далекий сміх дочки. Вона суворо подивилась на Ігоря.

— Що за нісенітниця! — сердито сказала вона. — Ви розумієте, що кажете?

— Дуже добре розумію, Яна Павлівна. Я закохався у вас із першого погляду. Як тільки вперше увійшов до вашої оселі і побачив вас.

— Закохались у мене?

Яна з цікавістю подивилася на себе в дзеркало, що стояло в передпокої.

— Ну так, — вів далі Ігор. – Три місяці тому! Пам’ятаєте? На дні народження вашої дочки? Я виявився там випадково. Наші спільні друзі ввели мене до вашої оселі, і з того часу я не знаходжу спокою. Я закоханий. Як хлопчик.

— Ну те що як хлопчиск — це зрозуміло, — тихо й розважливо промовила Яна Павлівна, переставши дивитись на себе в дзеркало, а дивлячись кудись крізь Ігоря і думаючи про щось своє.

— То якою буде ваша відповідь, Яна Павлівноа Тільки не забувайте, що я люблю вас.

— Чесно кажучи, Ігоре, я була впевнена, що ви любите мою дочку, а не мене.

— Щиро кажучи, Яна Павлівна, я вашу дочку боюся. Мені здається, що вона здогадується про мої почуття до вас і їй це не подобається.

Яні знову здалося, що вона чує сміх дочки.

— І тому ви завжди дивитеся на неї широко розплющеними зляканими очима? — спитала Яна. – Як на привида?

— Ви помітили, правда? — захоплено відповів Ігор. – Все вірно. Саме тому. Господи, як я її боюсь. Якби ви тільки знали. Вона як подивиться на мене… Пам’ятаєте, як минулого разу у мене в горлі застряг шматок качки?

— Ну як не пам’ятати. Таке не забувається.

— Ось ви іронізуєте, а в мене тоді перед очима все моє життя пролетіло. Я дивився на вашу дочку і…

— На мою думку, ви перебільшуєте.

– Ні. Я не перебільшую. Мені здавалося, що її погляд пропалює мене ненавистю.

– Я все зрозуміла, – сказала Яна – можете не продовжувати.

— То ви станете моєю дружиною, Яна Павлівна?

– Ні, – спокійно відповіла Яна. – Не стану я вашою дружиною.

– Але чому? Чим я вас не влаштовую? Жити ви будете в мене. У мене окрема квартира. Маленька, але двокімнатна. До того ж, у мене є ще дача із садом та городом. І неподалік міста. До того ж, я люблю вас!

– Ні, Ігоре! І давайте припинимо цю безглузду розмову.

— Але чому ні? Чому?

— Та тому що, — відповіла Яна.

— І все-таки хотілося б знати. Я не влаштовую вас як особистість? Але я обіцяю, що буду рости. Я постійно працюю над собою і…

— До чого тут ви, Ігоре? Це, звичайно, добре, що ви працюєте над собою і не збираєтеся зупинятися, але… Не в цьому річ.

– А в чому справа?

— Та була я вже одружена, ось у чому справа. І вистачить із мене. Вдруге такого щастя не треба.

— Але, ЯНА ПавлівнА, адже Ви були заміжня не за мною. Я це зовсім інша справа. Я не те, що інші. Запевняю, Ви не пошкодуєте.

– Сказала “ні”, значить ні. Я Вам чесно скажу, Ігоре, людина Ви непогана. Але… Як би вам це пояснити, щоб не образити…

— ЯнаПавлівна, я доведу, що…

– Коротше! – рішуче сказала Яна. — Ви були зі мною чесні і я відповім вам тим самим. Все, чого я хотіла, це з вашою допомогою збагрити заміж свою доньку.

– Навіщо?

— Щоб пожити одній, тякнавіщо. Набридло мені жити з нею разом. Думала, що ви зробите їй пропозицію та відвезете до своєї маленької двокімнатної квартири. Я була б вам гарною тещею. А ви мені що пропонуєте?

— Руку та серце!

— Дурниці ви мені пропонуєте, а не руку і серце, — сказала Яна. – Хoмут на шию повісити! Ось що ви мені пропонуєте.

– Ах, хомут? — обурено вигукнув Ігор.

– Хомут.

— На вашу думку, я — хомут?

– Ну, а хто ви? Не хомут, хіба? Хомут, звісно. Найсправжнісінький хомут і є. Три місяці лише дарма на вас витратила. Думала, збагрю доньку, поживу сама, на своє задоволення, у трикімнатній квартирі, сама собі господиня. Так ні. Мені пропонують до двокімнатної переїхати. Щоб там стати прачкою, кухаркою, прибиральницею та ще не зрозумій ким. Велике спасибі. Сита по горло.

— Яна Павлівна, я присягаюсь, ваше щастя стане для мене пріоритетом.

Ігор не встиг домовити. Яна відчинила двері і пішла обідати.

— Ось тільки посмій над матір’ю посміятися, — сказала Яна, заходячи до вітальні.

Мама та донька обідали вдвох. Мовчки!

«Треба була доньці пропозицію робити, а не мамі! – думав Ігор, виходячи з під’їзду. — Ось я осел. Думав, що з мамою буде легше. Помилився. А так здорово було задумано. Але як вона примудрилася розкусити мене? Як я здогадалася, що мені потрібна безкоштовна прислуга в будинку, готова і на всі інші послуги? Як? Не розумію”.

КІНЕЦЬ.