Мені дуже складно було зважитися, щоб написати сюди, та в мене немає жодної людини, з якою я могла б поділитися своїми думками, які стають все важчими і почути пораду розуміючих людей. Я довго думала, що, з часом, справлюся сама, забуду все і буду жити щасливо, та душа моя не на місці, дуже шкода мені свого колишнього чоловіка. Розгубилася я.

Через 2 роки після всього, що сталося в моєму житті, це все ще залишилося в моїй пам’яті важкими спогадами.

З чоловіком Михайлом ми прожили у шлюбі разом 12 років. Я вийшла заміж за нього ще молодою студенткою третього курсу, на той час Михайло працював в столиці, в інституті, він старший за мене на 9 років, жили ми у його мами й тата. Та з часом у нас з’явилося своє житло і ми перебралися в своє сімейне гніздечко.

Жили ми дуже гарно, з боку здавалося, що у нас ідеально все. Ні дріб’язкових суперечок, ні з’ясувань відносин, все спокійно та мирно було.

Спочатку дітей ми не хотіли, ми планували трохи пожити для себе, як всі сім’ї новостворені, адже були ще молоді: я була дуже правильною відмінницею, старанною дівчиною, не планувала брати академічну відпустку, прагнула закінчити університет зі своїм курсом, це було важливо для мене.

Ближче до іспитів, вже були б раді, якби чекали дитинку, але ось все ніяк не складалося з цим.

А потім ми з Михайлом протягом довгих років шукали причину, чому ж нічого не виходить у нас. Я ходила постійно до фахівців, але нічого не змінювалося в нашому житті зовсім.

Чоловік, на мій великий подив, ставився до моїх походів скрізь та всюди доволі спокійно. Так, говорив, що хотів би дитину, але те, що її у нас немає переживав прекрасно, таке було враження, що це не хвилювало його. Здавалося, що йому і так дуже навіть добре живеться без турбот і різних проблем.

За довгі роки я встигла і про усиновлення подумати, вже з чоловіком про це говорила, та Михайло був проти, чужої дитини він теж не хотів. Мене це дуже засмучувало, адже стати мамою – це була найбільша мрія моя, а чоловікові було байдуже до цього, і я відчувала у ньому якусь чужину з часом.

А згодом я зустріла іншого, я щиро покохала Андрія, колегу по роботі свого. Я не знала, що так в житті буває. Далі події розвивалися стрімко. Через кілька побачень я зрозуміла, що чекаю дитину. Здається, ось воно, бажане, давно очікуване щастя, але все не так, як мріялося колись.

Я відразу сказала Михайлові про те, що чекаю дитинку, він стримано радів, став більше піклуватися про мене, оберігати, завжди допомагав у всьому. Тільки мені з кожним днем ​​ставало якось все важче: Михайло так щиро кохає мене, поважає та піклується, а я його обманюю. Що ж буде, коли він дізнається?

Коли я була вже на дев’ятому місяці, мої погляди дуже змінилися, я заплуталася і вирішила, що так тривати не може і під якимось надуманим приводом я стала наполягати на розлученні.

Михайло не вірив, що раптом у наших з ним відносинах щось так несподівано розладналося, розумів, що привід до розлучення вигаданий мною, що я щось задумала. Потім він почав мене розпитувати, хотів дізнатися правду, і я таки зізналася в усьому йому. Він просив добре подумати, чи потрібно все це мені, адже ми й вдвох добре жили.

Але, зрозуміло, що шляху назад не було, адже відбулося те, що не повинно було відбутися. Ми не ділили майно, але мені було непросто дуже. Я зрозуміла просто, що кохаю батька своєї дитини і у нас має бути повноцінна сім’я.

Ми з Андрієм вирішили одружитися. І вже інший чоловік, сильний, турботливий, такий улюблений мені, виконував усі обов’язки майбутнього батька, відвідував мене у стаціонарі. Через два місяці народилася наша маленька донечка. Щастю нашому з Андрієм не було меж.

Час минає швидко, і я ловлю себе на тому, що іноді повертаюся думками до свого колишнього чоловіка Михайла, замислююся про його долю. Я ні хвилини не шкодую про те, що пішла від нього, він ніколи не переймався тим, що я мріяла бути мамою, навіть, коли я говорила про усиновлення, він не хотів дітей, а я так не хотіла. З Андрієм ми щиро кохаємо одне одного, повірте в житті так буває, видно доля у мене така.

І все ж я відчуваю провину за те, що так недобре вчинила з Михайлом. Як складеться його життя? Чи зуміє він знайти своє особисте щастя з іншою людиною? Щиро хочу, щоб у нього все склалося якнайкраще, зараз не знаю де він, але постійно думаю про нього і долю його, адже не чужа людина мені.

Іноді здається, що я зіпсувала його життя. Не можу пробачити в душі собі той вчинок по сьогоднішній день. Іноді хочеться поговорити з ним по-людськи, розпитати, як він. Можливо, варто його знайти і поспілкуватися з ним, щоб тягар забрати з душі? Але чи правильно це?

Джерело