З першим чоловіком я не реалізувала себе, як матір, тому коли через декілька місяців після весілля я дізналася, що при надії, моєму щастю не було меж. Коли Даринка з’явилася на світ, я ні на хвилинку від неї не відходила. Все хотіла надихатися своїм щастям. Але щастя це було лише моїм. – Не звик я до такого темпу життя. Важко. Я не висипаюся. Вибач, але я здаюсь 

З першим чоловіком я не реалізувала себе, як матір, тому коли через декілька місяців після весілля я дізналася, що при надії, моєму щастю не було меж. Коли Даринка з’явилася на світ, я ні на хвилинку від неї не відходила. Все хотіла надихатися своїм щастям. Але щастя це було лише моїм. – Не звик я до такого темпу життя. Важко. Я не висипаюся. Вибач, але я здаюсь.

– Мені важко. Я до такого не звик!

– Добре, – відповіла Ірина, – я тебе не тримаю. Але назад шляху не буде. А дитині допомагати будеш?

– У мене маленька зарплата, самому не вистачає, – відповів Роман, збираючи речі.

Здавалося, ніщо не передбачало таких зміна в її житті.

Ірині було 36, Роману 26. Про дитину думали разом. Або їй так здавалося, що і йому теж потрібна дитина.

Коли Ірина зрозуміла, що при надії, щастю не було меж. Довгоочікувана дитина. З першим чоловіком не склалося… А тут диво сталося. Вона була на сьомому небі від щастя. Здавалося, Роман теж. Радіє, що скоро стане татом.

Нічні пробудження, дитячий плач, нічна зміна підгузників… Ірина намагалася залучити і його до цих справ. І начебто не бурчав, не лаявся. Вставав без капризів до дитини. А через два місяці: я втомився, я йду.

Пішов. – А може й на краще, – подумала Ірина. Майже рік не було чутно про нього нічого.

Не дзвонив, не цікавився, як дитина. Грошима не допомагав. А Ірина домовилася на роботі, що вестиме кілька проектів з дому, на допомогу по догляду за дитиною особливо не поживеш. Начальство погодилося. І начебто у неї все добре.

І майже через рік він подзвонив у двері.

– Я скучив, не можу без тебе, давай почнемо спочатку.

Ірина впустила його знову в своє життя і в життя дитини. Роман став приїжджати, і ніби як полюбив дитину. Став частіше залишатися з ночівлею. Робота – все та ж, з маленькою зарплатою, навіщо міняти, його влаштовує.

Дитині допомогти? Ні, не можу, самому не вистачає. І тут вже настала черга Ірини: я втомилася, йди, але можеш відвідувати дитину.

Навіщо тягнути людину, якщо вона сама не хоче міняти своє життя…

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook


Джерело