Я вже не молода: заміжня, виховуєю доньку. Але, як і багато років поспіль, кожен ранок у мене починається з одного: дзвонить мама з села. Вона ніколи нічого не просить, тільки задавает однє і тє же питання.

Пам’ятаю, коли вчилася в школі, мама щоранку будила мене, готувала смачні сніданки, годувала, а в школу з собою давала ароматну булочку.

Пеkла вона для всієї родини – для мене, брата і тата. Після закінчення школи я поїхала в місто – поступати в університет. Навчання розпочиналося о 8:30. А мамі на роботу потрібно було до 9-в.

І щоранку мені дзвонила мама питала, що я поснідала, і говорила обов’язково одягатися тепліше, адже на вулиці холодно. І ця «традиція» триває донині.

Мама дзвонить, мигцем цікавиться сімейним життям і онукою, а потім обов’язково запитує, чим я поснідала. Моя мама – вже досить-таки старенька.

Але сьогодні я з нетерпінням чекаю її дзвінка і очікую цього настільки теплого для мене питання. Адже я розумію: поки мама жива, я буду для неї дитиною. І одного разу настане ранок, коли не буде того самого, настільки звичного, але довгоочікуваного дзвінка.

КІНЕЦЬ.