Моя старша сестра занедужала і я провідувала її у лікарні. В неї була пневмонія і її змушені були госпіталізувати. Сусідкою по палаті була старенька бабуся, до якої щодня навідувався її чоловік.

Коли він приходив до дружини, то завжди ласкаво її обіймав та цілував у щоку. Він ніколи не приходив з порожніми руками. Кожного разу приносив їй домашні страви, які сам і готував.

Щодня меню було різноманітне: і котлетки й суп з локшиною і запіканка чи пиріжки з різною начинкою. Видно було, що він готовий на все, аби потішити кохану дружину. Чоловік і сам вже був досить старий та кволий, але це не заважало дбати йому про дорогу людину.

Вони могли годинами розмовляти, або просто сиділи поруч, тримаючись за руки. І стільки любові, стільки ніжності було в їхньому спілкуванні. Я розуміла, що ці люди пройшли багато чого разом, але вони зуміли пронести через роки своє кохання так, щоб іскра між ним не згасла.

Я тоді замислилась про те, що навіть молоді люди не проявляють стільки уваги та турботи одне до одного. Невже потрібно чекати десятиліття, щоб лише на старості зрозуміти, що твоя кохана людина неоціненна і такої більше не знайдеш?

Коли ми ще повні сил та все життя попереду, то впевнені, що самотність – це не про нас. Завжди можна знайти того, хто йтиме з тобою пліч-о-пліч по життю.

А коли в особистому житті щось не ладнається, то впевнені, що легко знайдемо заміну своїй другій половинці. Та з віком приходить розуміння того, що фундамент надійних міцних стосунків потрібно закладати ззамолоду, бо в старості залишається лише пожинати плоди.

КІНЕЦЬ.