Коли я вперше пішла знайомитися з батьками мого нареченого, я чекала на все, крім того, що сталося. Мій наречений, Антон, завжди здавався мені уособленням мужності та незалежності.

Але того дня моє сприйняття його кардинально змінилося… Ми сиділи у затишній вітальні його батьківського будинку. Я була трохи знервована, але намагалася це не показувати.

Все почалося цілком звичайно – чай, печиво, обмін люб’язностями. Тоді я і подумати не могла, що всього через кілька хвилин моя думка про Антона так різко зміниться.

“Антоне, ти пам’ятаєш, як у дитинстві не міг заснути без свого ведмежа?” – весело спитала його мама. Я посміхнулася, уявляючи маленького Антона з плюшевим ведмедиком.

Але мій наречений лише ніяково перевів погляд. “Мам, ну навіщо про це?” – його голос звучав напружено.

“Ах, вибач, звичайно. А пам’ятаєш, як ти плакав, коли вперше йшов до школи? Мені довелося залишитися з тобою на першому уроці!” – продовжувала вона, зовсім не помічаючи його збентеження.

Я почала розуміти, що Антон, мій брутальний і незалежний Антон, був насправді “матусиним синком”.

Моя голова була сповнена питань і сумнівів. Як же так? Він завжди здавався мені таким самостійним. Поїздка додому пройшла мовчки.

Я намагалася вкласти всі шматочки пазла в голові, але що більше думала, то складніше ставало. Антон здавався помітно стурбованим. “Все в порядку?” – спитав він нарешті. “Так, просто я… трохи здивована. Ти завжди здавався мені таким незалежним, а сьогодні…”

“Розумію. Це все мама, вона така…” – він похитав головою. Але питання залишалися. Тепер на мене чекає складний вибір. Чи варто далі будувати стосунки з людиною, яка виявилася зовсім не такою, якою я її уявляла?

Чи це лише маленький нюанс у мозаїці його особистості, який не повинен впливати на наше майбутнє?

КІНЕЦЬ.