Я досі не вийшла заміж, хоча мені нещодавно виповнилося двадцять дев’ять років. Ну, не те щоб я була самотня, чоловік в мене є, але ми не розписані. Громадянський шлюб в нас.

Зі своїм обранцем ми зустрілися ще на першому курсі університету, і з тих пір ми разом. Точніше я була на першому курсі, а він вже давно працював та закінчив університет. В цілому, він старший від мене на сім років.

Не одружуємося ми саме з його ініціативи та небажання узаконювати наші стосунки. Справа в тому, що в нього вже був шлюб, і від першої дружини є син. В його випадку батьком він був сумлінним та чесним, не зважаючи на натягнуті відносини з матір’ю свого сина, платив справно аліменти, так ще й сам всякі подаруночки дарував та бажання сина виконував. В них було дуже гучне та скандальне розлучення.

Я ж мрію нарешті вийти заміж по-справжньому, вдягнути білу сукню з фатою, взяти букет та кинути його своїм подругам, щоб дізнатися, хто наступний. А зараз ми живемо вже стільки років разом, але відчуття, що ми не пара, не подружжя, а просто сусіди, в яких спільний побут. І стільки часу не переходити на новий етап для мене дуже важко.

В мене є здогадки, що, можливо, чоловік не кличе мене заміж тому, що вже один раз побував у шлюбі і боїться знову наступити на ті самі граблі. Але це лише мої здогадки. Реальну причину я не можу сказати, бо не знаю. Так, він каже мені, що треба спершу достатньо грошей заробити, а потім вже й сім’ю створювати.

В цілому, ми декілька разів розходилися на декілька днів, але потім мирилися та знову були разом. Жили так, ніби нічого такого і не сталося в принципі. Так йшов час. Ми продовжували жити як сусіди. І одного разу в мене не вистачило терпіння. Я поставила умову: або ми одружуємося нарешті за стільки років, або розходимося. Чому я маю витрачати час з людиною, яка не бачить зі мною перспектив у цьому житті і яка не може поважати мої бажання. Я ж поважала його бажання всі ці одинадцять років, то чому він не може цього зробити хоч раз? Тим більше мені не потрібне пишне святкування. Мені досить просто розписатися та провести час з рідними в ресторані, щоб відсвяткувати цю подію.

Тоді я зібрала свої речі та поїхала до батьків. Я сподівалася, що коханий зрозуміє нарешті мої слова, раз не чув мене стільки часу. Так і сталося. Він приїхав та зробив мені пропозицію. Я була на сьомому небі від щастя. Але щастя моє тривало не довго. Далі чоловік не згадував ні про весілля, ні про шлюб.

Я вирішила перевірити його і, можна сказати, пожартувати. В соціальних мережах я змінила своє прізвище на прізвище чоловіка, а також виклала фото з букетом та обручкою на руці. Одразу мені написав син мого коханого, якому на той момент подій вже було п’ятнадцять років. Стільки на мене було вилито лайна, що я ніяк не очікувала такого почути. А мій чоловік став на сторону свого сина. Мовляв дурні в мене жарти і не треба було такого робити, щоб люди думали, що ми одружені.

Я зрозуміла, що діла тут не буде. Після сварки ми розійшлися, і я більше не бажаю бачити цього чоловіка ніколи в своєму житті. Стільки часу було витрачено на очікування та життя без кохання. Я шкодую про це…

Джерело