Ми купили хату у селі, а коли зайшли всередину, то я не могла стримати слі3, а чоловік ледь їх приховав!

 

Купували хату у селі ми у молодої пари, аж дивувалися, звідки ж вона у них взялася. Вони й розповіли, що раніше тут жила їхня бабця, а потім її не стало, батькам хата у селі не потрібна, от і вирішили продати. Навіть поділилися, що після смерті старенької туди й не навідувалися, ото лише зараз нам везуть її показати.

Нам сподобалась хата у селі, тому ми вирішили її брати, проте там було багато речей від попередньої власниці, та ми запитали у молодої пари, чи не хочуть вони це все забрати собі на пам’ять.

Та ні, навіщо нам це барахло? – запитав здивовано хлопець. – Ми вже ікони забрали, дорогі речі також, а це все можете викинути, якщо заважає вам.

– А фотографії вам не потрібні? – запитав мій чоловік, уважно оглядаючи стіни, де висіли фото різних поколінь, мов ціла їхня родина династія дивилась на нас, які прийшли вкрасти їхнє життя.

Моя бабуся теж таке любила. У неї стіна у вітальні вся буда завішена фотографіями. Ще від її прабабусі та до наших з сестричкою фотографій. Ми любили їх постійно оглядати та щоразу відкривати для себе щось, чого раніше ніяк не помічали.

А бабуся собі смішно жартувала, коли ми у неї запитували, навіщо ж скільки фотографій: «Як це навіщо? А я бабусям та батькам поклонюся, чоловікові поцілунок пошлю, вас обійму, і вже й до роботи ранкової готова!».

Коли її не стало, то і її фотографія знайшла там собі місце, і щоразу приїжджаючи туди, ми цілуємо її, мов нічого і не сталось. У хаті продовжує пахнути її улюбленим свіжим молоком та пирогами, які щойно вийняті з печі.

Та й про інших з фотографій ми багато знали. Бабуся про кожного історії мала і такі, що ми, маленькі, дивлячись на їхню стареньку пожовклу фотографію, були переконані, що вони навпроти нас сміються та ось-ось переб’ють бабусю зі словами: «Ой, Валю, та не так все було, дай я нормально розповім!».

Найкраще ми знали по її розповідях дідуся, хоча ніколи його і не знали, його не стало, ще коли наша мама була маленька.

Я дивилась на стіну, де висіли старі фото, де була ціла сімейна династія, і не могла повірити, що якийсь чоловік нахабно називає це «непотребом». Якби у мене був вибір, що забрати з бабусиного будинку – я б взяла фотографії. Це найбільше, що у нас залишилось після них.

Після покупки я плакала, дивлячись на фотографії, не могла повірити, що хтось просто так залишає цей скарб. Чоловік мене підтримував, але коли ми знайшли листи… то і сам ледь стримувався.

У старих листах бабуся описувала своє життя розповідала історії, які ще їй її бабуся розповіла. Це ціла родинна історія. Не надсилала їх, мабуть, щоб поштарі випадково не загубили, щоб, коли її не стало, діти та онуки прийшли й прочитали все, але вони не стали… Вони вважали, що це мотлох…

– Слухай, можливо, ми відвеземо це її дітям? – запитала я з надією у голосі.

– Ти думаєш, що там інша ситуація?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩