Так вийшло, що я зараз маю непросту життєву ситуацію, з якої не так вже й просто знайти вихід мені на сьогоднішній день.

Хочу зараз просто поділитися своєю історією, хоча б просто заради того, щоб хтось вислухав мене, і можливо допоміг вирішити це.

Мені зараз вже 65 років, молоді роки мої вже позаду, є двоє діток у мене: старша дочка Марина, їй 33 роки, живе зараз в столиці з трьома моїми внуками, і син Дмитро – йому 28 років на сьогоднішній день, він лише нещодавно одружився, лише створив свою сім’ю.

Я дуже люблю своїх дітей, хоча вони вже зовсім дорослі та самостійні люди, здавалося б, але все одно вважаю їх невдячними людьми, які лише користуються моєю добротою, хоча мені непросто визнати це.

Але ж я вже не дівчинка, я старію, я втомлююся дуже, бо роки маю вже давно немолоді.

А мене ні в що не ставлять, ніхто не цінує, не подякує ніхто.

Вийшла заміж я ще в 80-х роках.

Батько моїх сина та доньки, мій чоловік – добра людина, хоча це було до певного часу.

Здавалося, що ми жили з ним душа в душу, як тут грім серед ясного неба: несподівано для мене, чоловік зустрів іншу.

Пів року Андрій мені говорив неправду, вигадував щось, причому сам від цього теж ходив постійно без настрою: живе зі мною і дітьми, а душею вже у розлучниці, зовсім у іншому місці.

Дуже важко, правду говорячи, мені далося це розлучення, особливо шкода було мені наших дітей, адже у них мала бути гарна сім’я, вони того заслуговують.

Нашому синові на той час 5 років було всього, ходив весь час біля тата свого, поки той збирав речі свої у сумки і так мило просив: “Тату, не йди від мене, я буду хорошим та слухняним для тебе!”

Чоловік сам хвилювався, не знав, що робити, але вибрав все ж іншу, виявилося, що вона йому дорожча за сім’ю.

Зате мій чоловік залишив нам свою хорошу двокімнатну квартиру і аліменти непогані, також і завжди вчасно їх платив.

Ми іноді з моїм колишнім чоловіком спілкуємося по соцмережах про дітей, але він щасливий зі своєю другою сім’єю, я його намагаюся не турбувати зайвий раз.

Ну що зробиш?

Так життя склалося наше з ним, можливо краще так, ніж жити все життя разом і бути далекими одне від одного, не розуміти один одного і не кохаючи щиро.

Мабуть я так хвилювалася за дітей, що повністю приділяла весь час їм, та й різні забаганки їх виконувала, для мене вони були все, що я маю.

Дочка хоче в гуртки ходити: я у всьому потураю, вожу її туди, оплачую теж за все старанно, хоча непросто це все мені давалося, а вона міняє один гурток на інший просто та легко.

Красиві сукні Марині завжди були потрібні – будь ласка, а на випускний – краща сукня ніж у всіх її однокласниць, хоч і захмарно дорога вона була, як для мене на той час.

Синові Дмитрові потрібна техніка, одяг, мопед – ну звичайно, синку, маєш, адже мама для дітей старається в першу чергу.

Крутилася на двох роботах, просила трохи грошей у колишнього чоловіка, щоб легше було, але все – дітям!

Згодом Марина захотіла вчитися в столиці – я кредит тоді взяла, довго його виплачувала.

А найсумніше було у тому, що вона згодом таки кинула інститут і вийшла заміж, народила трьох дітей, зате чоловік – столичний житель.

Навчатися навіщо?

Але чоловік у неї виявився людиною, яка зовсім не любить працювати, особливо ніде працювати не хотів, заробляти для сім’ї гроші бажання не мав, жили на гроші своїх батьків, хоча і ті вже кликали – та скільки можна годувати вас?

Третій онук з’явився у мене, коли я тільки вийшла на пенсію.

Відтоді моя дочка стала просити мене постійно: мамо, приїжджай, допоможи нам з дітьми, а ми обоє на роботу вийдемо, щоб хоч трохи грошей заробляти, адже часи зараз такі.

Я квартиру свою залишила на свого рідного сина і бігом поїхала в столицю, допомагати дітям там.

Правду кажучи – я шалено втомлювалася не стільки від своїх онуків, скільки від своєї дочки і її чоловіка.

Спочатку вони зять з донькою якось хоч трохи були вдячні мені за мою їм допомогу, турботу та підтримку.

А з часом зробили з мене покоївку і гувернантку: критикували – не так годуєш дітей, не так гуляєш з ними, не так сидиш, не так подаєш.

Я вже стала дуже втомлюватися від їх постійних претензій, тому подумала – навіщо мені це треба? І поїхала додому.

А там син уже привів невістку в мій дім, що стало для мене справжньою несподіванкою.

Я тільки перед від’їздом з столиці дізналася, що він офіційно одружився, хоч і жив з тією жінкою всі ці 2 роки.

Сказав, що звичайне весілля гуляти не хотіли, тому що у них своє на це бачення з нареченою: відсвяткували друзями в невеличкому кафе з шашликами без батьків.

Тому і не попереджав і “від справ мене не хотів відривати”.

Новина про те, що я їду додому сприйняв мій син якось прикро, він зовсім не зрадів цьому, ще й по телефону з сестрою посперечалися.

Я приїхала додому, і побачила, що тепер в моєму будинку господарює вже повним правом невістка.

І, як на диво, вона теж була мене зовсім не рада бачити, хоча я повернулася в свій дім.

Начебто ми з нею і не сперечаємося особливо, знайшли спільну мову, але вона все робить по-своєму і зі мною не радиться зовсім.

Приберуть в будинку – прекрасно, а якщо переставлю не так їх звичну обстановку, то відчуваю від невістки негативний настрій, і син потім все мені висловлює, що вона йому каже.

Ось я і на роздоріжжі: ніби як житло є у мене власне, але відчуваю в ньому себе безкоштовною служницею для своїх же дітей.

У доньки теж до мене таке ж відношення, навіть гірше, в столицю точно більше не поїду.

Подітися мені зараз зовсім нікуди, сказати синові, щоб з невісткою їхали кудись від мене – боюся самотності.

Щиро кажучи, дуже не хочу залишитися сама на старості років, але з невісткою мені складно під одним дахом бути щодня.

Нещодавно я телефонувала своїй сестрі в далеке місто, вона мені:

“Скажи нехай молоді шукають собі інше житло!”

Їй простіше сказати – у неї всі дружно живуть, чоловік поруч. А мені як бути?

Дуже важко на душі і не бачу ніякого виходу.

Недобре мені живеться з рідними дітьми, якось так важко.

А що робити? Як вирішити цю проблему? Я не бачу виходу для себе зараз.

КІНЕЦЬ.