Погані ті батьки, які не догодують дитину до сивини. До сивини цієї самої дитини. Наша дочка, мабуть, вважає саме так. Інакше не розумію, з якого дива вона ображається на нас із батьком, що ми зробили ремонт у себе вдома, а не віддали ці гроші їй.

На нас із чоловіком прихильність долі щедрим дощем не проливалася. Жили ми важко, але якось впоралися. Мої батьки були залежними від спиртного, зараз мене точно забрали б у притулок, але тоді на це дивилися якось простіше. А чоловік був з дитбудинку. Тож ніхто нам по життю не допомогав.

Після весілля ми були змушені їхати до села, звідки чоловік був родом. Бо жити було ніде, та й із роботою тоді все було непросто. А в селі був якийсь дах над головою, робота та город.

Щоправда, городники ми були ті ще, якби не сусіди, які всьому навчали та допомагали розсадою, насінням та порадами, то загнулися б з голоду в перший рік. До того ж платили нам справжні копійки.

Будинок, в який ми в’їхали, довго стояв порожнім, що не могло на ньому не позначитися. Там і дах протікав, і ґанок обвалювався, і шибки не скрізь були. Якось на перший рік огородили та утеплили одну кімнату, де стояла грубка. На більше не вистачило ні часу, ні можливостей.

У цьому будинку ми прожили близько п’яти років. Поступово ми його ремонтували, але до хорошого стану все одно було ще далеко. Потім ми дізналися, що мої батьки таки допилися. Мама трохи раніше, батько через кілька місяців. Їхня квартира тепер по праву належала мені.

Одразу в’їхати туди було неможливо. Там був справжнісінький смітник. Ми з чоловіком їздили через день туди протягом пів року, щоби привести квартиру в житловий стан. Двокімнатна квартира була така занедбана, що довелося міняти навіть підлогу і всю сантехніку.

Ось з моменту в’їзду до цієї квартири у двохтисячному році там і не було нормального ремонту. Періодично з чоловіком щось робили, але це було латанням дірок на бігу. То одне треба, то інше, дочка з’явилась, її треба підіймати. Загалом справ завжди було багато.

Торік донька вийшла заміж та з’їхала з чоловіком на орендовану квартиру. Накопичують на своє житло. А ми з чоловіком нарешті сіли, видихнули, озирнулися і вирішили, що так жити більше неможливо. Хочеться вже пожити за нормальних умов. Тим більше, що така можливість є.

Взяли ми кредит і зробили повний ремонт квартири та оновили меблі. Робили все з нуля і капітально. Не самі, звісно, бригаду наймали. І нарешті наша квартира виглядає так, як нам мріялося – все новеньке, чистеньке, як нам хочеться, а не як довелося.

Звісно, тепер треба віддавати кредит, але це не лякає. Деякі накопичення у нас є, ми з чоловіком обидва працюємо, чоловік ще й пенсію вже отримує, до того ж двом нам багато не треба, якось проживемо.

Загалом все було б добре, якби не реакція нашої дочки на це. Вона, коли дізналася про ремонт, відреагувала спокійно. Ми давно мали намір його робити. Але коли з’ясувалося, що ми брали такий серйозний кредит, дочка як із ланцюга зірвалася.

– Нормально ви вчинили! Я з чоловіком по орендованому житлу бідкаюсь, а ви собі такий ремонт зробили, та й ще за такі гроші!

Краще б віддали ці гроші нам, ми вже іпотеку взяти могли та платити б її! – обуренню не було меж.

– Ми собі багато в чому відмовляли все життя. Тебе ми виростили, вивчили, заміж видали. Чи можна нам трохи пожити для себе? – обурився чоловік.

Дочка заявила, що не чекала від нас такого егоїстичного вчинку. Нагадала, що свекри у неї готові взяти участь у купівлі квартири, а ми замість допомоги молодим витрачаємо гроші на себе.

– Мабуть, онуків ви побачити не хочете, вам ремонт важливіший, – отруйно промовила дочка.

– А який зв’язок між онуками та нашим ремонтом?

– Так поки що у нас свого житла не буде, я дітей не планую, – випалила дочка.

Пів року тепер вона з нами спілкується крізь зуби та тільки якщо дуже припече. Ми теж не прагнемо налагоджувати контакт, нам прикро, що дочка так егоїстично відреагувала. Їй би порадіти за нас, а не влаштовувати скандали.

Якби питання життя і смерті, ми б без найменшого вагання допомогли доньці та її сім’ї. Але таке питання не стояло. Тому ми вибрали свій комфорт, маємо право, зрештою. А її образи говорять тільки про недалекий розум, як би це не було сумно визнавати.

КІНЕЦЬ.