Яку дружина зварила нам на сніданок перед відходом. Обидва бачили, на що я здатний як кухар, в той день, коли я закоптив стелю і залив плиту, і розуміли: ця каструлька – їх єдиний шанс.

Потім Артем попросив намалювати на його новій картині сонечко, мовляв, мама йому завжди малює. Я намалював, Артем заплакав. Дістали старий малюнок, провели очну ставку. Мамине сонечко – щось з періоду Високого Відродження, моє – невпевнене у собі коло, поколене голками.

Виходило надто нарочито, як в пості для Фейсбук. Я вирішив перервати це пророцтво про господаря будинку, марного в господарстві, і полив квіти. Квітку. Решта злякано самозакопались. Справа в тому, що перша же полита квітка протекла. Наче його знудило водою. Вода лилася з блюдця, на якому стояв горщик, і, по-моєму, навіть бризкала вертикально з землі.

– Тату, взагалі-то, це мамина улюблена квітка, – сказав Артем за моєю спиною.

Спасибі синку, допоміг.

– Ти хоч зможеш включити мені канал «Піксель»? – запитав Артем.

Подобається мені це «хоч», Павлик Морозов.

– Про що мова синку, восьмий канал.

Повисла незручна пауза.

– Синку, а де пульт?

– Може, мамі зателефонуємо?

Ось вона, страшна фраза, яку боїться почути кожен Штірліц, покинутий в тилу ворога.

Як вийшло, що всі кнопки від нашого життя виявилися в руках дружини?

Дружину ми зустрічали як главу сусідньої держави, у якого вся нафта. Червона доріжка, оркестр, почесна варта, потім я, Артем, Семен. І квіти. Не ті, які я полив (про них тепер або добре, або ніяк), а букетик. Спочатку букетик помилково опинився у Семена, але в останній момент мені вдалося його вирвати з скорчених лап.

Здається, дружина не помітила.

Взято з інтернета.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.