Більше не хочу допомагати сестрі.

Скільки я себе пам’ятаю, від своєї рідної молодшої сестри я найчастіше чула фразу: -Ой, а зроби (купи, приготуй, запаси) і на мою долю!І це стосувалося всього. Навіщо просила? Із заздрощів, з бажання мати те ж, що і я. За матеріалами

-А мені чому не купила? – були слова сестри, коли з магазину я принесла собі лак для волосся, – що, важко було взяти два? Тепер буду користуватися твоїм. І плювати, що я заробляла після технікуму зовсім небагато і мені просто нема на що було купувати 17-ти річній сестрі лак та інше, а у батьків теж з грошима було напряжно.

-Ну і подумаєш, – казала мама, – вона ж твоя сестра. Ну і поживе. А не хочеш ділитися – треба було і їй купити. Не збідніла б.

-Фу, – тут же лунає голос Каті, – не могла краще вибрати? Це ж найдешевший!

Катя молодша за мене на 4 роки. У нас давно свої сім’ї, чоловіки, діти, робота та інше. Сестра живе на території чоловіка, а ми з моїм чоловіком вже 8-й рік іпотеку виплачуємо, а до цього у його тітки знімали квартиру.

Мені зараз 36 років, двох дітей народила, з другого декрету тільки вийшла на роботу. З грошима важко. Добре хоч, що у свекрів свій будинок і город. Хоч якась підмога для сімейного бюджету.

-Свекрусі все важче з кожним роком, – поділилася я якось з мамою, – город майже повністю на наші з Дімою плечі ліг.

-Зате все своє, – подає голос Катя, – а я скільки разів тебе просила: посади і на мою долю картопельки, зелені всякої, що тобі важко, чи що? У мене все з ринку, а сестра рідна допомогти не хоче.

-І правда, дочко, – каже мама, – посадила б і для Каті грядочку-другу, а вже зібрати вона допоможе!

Ага, допоможе. Було вже: віддавала їй огірки, а їй – гірчать, в банках вибухають, навіть на засолювання не згодилися. А ще було: мій чоловік ляпнув при сестрі і тещі про те, що йому за гарною ціною м’ясо пропонують. Давай візьмемо, – каже Діма, – дешево, холодильник заб’ємо, посолимо свого сала. Відразу ніби й дорого віддавати, зате потім буде вигода.

-Ой, а візьміть і на мою долю! – просить тут же Катя, – Я гроші за нього віддам. І сало собі солити будеш, на мою частку теж зроби, я просто не вмію.

І мама дивиться так очікувально: допоможи, сестра ж, віддасть гроші. Ну я і повелася. Взяли ми багато, в нашому холодильнику точно місця не вистачить все зберігати. Я Каті подзвонила, мовляв, привезли, забирай. Сестра приїхала відразу, тільки грошей за м’ясо я довго чекала.

А з салом історія ще крутіше вийшла.

-Ой, – сестра упаковує свою частку готового продукту, – яка ти майстриня! Мммм, смакота.

А через пів року мого Дмитра свояк покликав допомогти йому новий холодильник занести в квартиру. І я з чоловіком і дітьми поїхала, хотіли на зворотній дорозі до його батьків заїхати.

-Цей винести, – командувала сестра, – я його майже звільнила. Це? Це викинути, пів року вже валяється, ніхто не їсть, ми таке не любимо. «Це», являло собою те саме сало, яке я солила і коптила для сестри. У тому ж контейнері (моєму), в тій же кількості. Я розлютилася:

-А навіщо тоді просила, – кажу, – я робила, ти нахвалювала …А ви таке, виявляється не їсте? В смітник?

-Наше добро, – знизала сестра плечима, – хочемо з’їмо, хочемо викинемо.

-Ах ваше, – я аж задихнулася від обурення, – ти досі мені гроші не віддала, ні за м’ясо, ні за це сало кляте.

У цей день сестра зволила мені борг віддати, але з таким виглядом, ніби я її грабую. А для мене це відчутна сума, я останні місяці в декреті досиджую, зайвого у нас з чоловіком немає.

-Ось завжди вона так робила, – скаржилася я чоловікові після сварки з Катею, – «і мені теж», «і на мою долю», «і я хочу».

Я час витрачаю, на свої, з обіцянкою на подальшу віддачу купую, а вона віддає через п’ятирічку, та ще з таким виглядом, ніби я у неї займала. Нічого більше робити для неї не буду!

Не спілкувалися ми з сестрою кілька місяців, а тут недавно мама ювілей святкувала, так що волею-неволею, а сім’ями зібралися разом. -Ну як справи? – розпитувала мама за столом. – Ну і добре, що на роботу вийшла. Може жити легше будете. Як сваха?

-Хворіє, – кажу, – в цьому році навіть розсаду не посіяла. Я вже сама приготувала і горщики, і насіння у неї забрала. Дмитро мені поперек підвіконня на кухні зробив полки, буду сама розсаду вирощувати. Перець на цьому тижні вже посіяла.

-А ми з чоловіком ділянку купили, – похвалилася сестра, – тепер не буду в тебе просити ні картопельку, ні зелень. Сама всім обзаведуся. Будиночок там старий, але ми і будуватися збираємося. Син підросте – йому квартиру залишимо, а самі – в будинок.

Ну купили і купили. Поговорили, посиділи, начебто мирно обійшлося.

А через два дні Катя мені подзвонила. З черговим проханням:

-Ти похвалилася, а я ж в городніх справах новачок зовсім. Вже ти виручи, посій розсади і на мою долю теж!

-Ні, – відповідаю, – ні на чию частку я нічого сіяти не буду. Це не складно, відкрий інтернет, почитай, купи насіння і зроби сама. Ти ж зібралася незабаром жити в будинку, так що все одно доведеться вчитися.

-Тобі, що, шкода, чи що? – сестра образилася, – Раз в 5 років звернулася з проханням до рідної сестри та відмовила в допомозі!

Відмовила. І мамі, яка зателефонувала слідом з тим же проханням відповіла: нічого ні на чию частку робити не буду, нехай Катя вчиться сама. -Я її добре знаю, – кажу мамі, – потім виявиться, що їй або сорт не той, або моя розсада не зійшла, або їй місця не вистачило, або про неї і зовсім забули.

Не вміє? Ніде? Не хоче? Які проблеми? Навесні на ринку Катя купить будь-яку розсаду, в будь-якій кількості.

А я твердо вирішила – більше ніяких “зроби для мене”. Досить.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.