Здавалося я була щасливою у шлюбі. Але довго разом ми не прожили, чоловік мене кинув. Забрав всі наші накопичення на власне житло і просто втік від нас. Я залишилася одна на орендованій квартирі з шестимісячною донькою на руках.

Я незнаю як, але моя свекруха, дізнавшись про це першою, приїхала до мене на квартиру. Я думала, вона зараз сваритися зі мною буде, а вона, лиш переступивши поріг, скомандувала мені:

– Збирай усі свої речі, переїдеш з онучкою жити до мене.

Я спробувала відмовитися – мені було дуже незручно. Ми зі свекрухою мирно не жили вже кілька років. Жодна з нас жодного разу не чула від іншої жодного доброго слова. Були лише постійні докори та образи. А тут, дізнавшись про моє важке становище, мати чоловіка виявилася єдиною, хто протягнув мені руку допомоги.

Навіть моя власна мати сказала, що в її будинку для мене з дочкою немає зараз місця зовсім, самі і без того тісняться. Проти була моя старша сестра, вона зі своїми дітьми весь час живе у мами, і мама все життя танцює під її дудку, мама завжди підтримує думку сестри.

– Дякую вам дуже, Людмила Анатолівна. Я буду Вам дуже вдячна, – ледь видавила я з себе.

Це був перший раз в моєму житті, коли я сказала “дякую” свекрусі від щирого серця. На той час, вона виявилася єдиною людиною, на яку я могла розраховувати.

– Та облиш ти все це! Ви ж мені не чужі, – сказала вона, і забрала свою внучку з моїх рук. – Підемо, красуне. Мама нехай збирає ваші речі, а ми не будемо їй заважати. Поїдеш жити до своєї бабусі, сонечко? Звичайно, поїдеш. Бабуся буде розповідати тобі казки на ніч, ходити з тобою гуляти, заплітати тобі твоє пухнасте волосячко.

Слухаючи ніжні слова свекрухи, я не вірила своїм вухам. Вона завжди говорила, що дитина не її сина, і що вона навіть близько не підійде до мого “кодла”.

Я швиденько зібрала усі свої речі, які були у квартирі, і в той вечір ми переїхали до свекрухи. Людмила Анатолівна звільнила для нас найбільшу свою кімнату, а сама перебралася в маленьку. Я здивовано кліпала очима, найменше добра, я чекала саме від цієї людини, а свекруха мені заявила:

– Чому так дивишся? Дитині місце потрібно, скоро вже повзати почне по всій квартирі. А мені одній багато місця не треба. Розташовуйтеся, вечеря через годину буде. Зараз я щось смачненького зготую.

На вечерю вона запропонувала мені овочі на пару і варене м’ясо зі словами:

– Ти ж донечку годуєш. Звичайно, якщо хочеш, я можу що-небудь підсмажити. Але дієтичне для дитини краще. Вирішуй сама.

У холодильнику стояла ціла поличка баночок з різним дитячим харчуванням.

– Пора вже напевно підгодовувати нашу красуню, як думаєш? Якщо тебе цей асортимент не влаштовує, купимо щось інше. Ти кажи мені, не соромся, – посміхнулася мені свекруха.

Тут я не витримала і розплакалася. Її добре ставлення було настільки несподіваними, що я була зворушена до глибини душі. Про мене і мою донечку ніхто ніколи так не дбав, як ця жінка, яку я завжди вважала головним ворогом в моєму житті. Навіть татові вона виявилася не потрібною. Мої найрідніші люди теж від нас відмовилися, ще й залишилися незадоволеними, що я просилася до них пожити. Вона мене обняла:

– Ну заспокойся, дорогенька, не варто. Чоловіки – вони всі такі, ненадійні. Я сама Миколу, чоловіка твого недолугого, я одна піднімала. Тато його залишив мене з дитям одну, і втік з іншою, коли моєму Миколі дев1ять місяців всього було тоді. Нізащо не дозволю, щоб внучка моя так само зростала. Все, поплакала і вистачить. Зберися! Ти потрібна зараз своїй донечці, саме зараз, як ніколи.

Я не могла заспокоїтися, і ще хвилин 10 плакала, пояснюючи свекрусі, що не очікувала від неї такої доброти, і подякувала їй щиро знову:

– Дякую вам дуже, щиро-щиро, Людмило Анатолівно. Якби не ви, я не знаю, куди б ми з донькою пішли, адже я без роботи, навіть на кусень хліба не маю.

– Заспокойся, прошу тебе, все буде добре. Я сама винна – сина такого безвідповідального виростила. Ось і буду виправляти його помилки, в міру своїх сил, чим зможу вам допомагатиму, і робитиму для вас все можливе. Все, давай, спати йди. Ранок вечора мудріший, як люди кажуть.

Коли донечці виповнився один рік, ми відзначали свято втрьох: я, донька та Людмила Анатолівна – наша улюблена бабуся і ангел. Ми, поклавши донечку вдень спати, пили на кухні чай з тортиком, коли пролунав дзвінок у двері. Людмила Анатолівна пішла відчиняти.

– Мамо, знайомся: це – Наталя. Наталочко, а це – моя люба мама, Людмила Анатолівна. Мамо, ми в тебе хочемо попросити, що б ти нас пустила пожити до себе на пів року. Зараз з роботою у мене не дуже добре складається, далі орендувати житло не можемо, потрібно трохи назбирати.

Почувши голос мого чоловіка, я аж затрусилася. Я почала хвилюватися, що зараз свекруха їх пустить, а нас з донькою попросить покинути квартиру. На очі відразу навернулися сльози, як тільки подумала про таке.

– Ану, йдіть геть звідси,обоє залиште мою квартиру! І дівку свою швидко забери. Дружину з немовлям обібрав і кинув без копійки на чужій квартирі, а ти не думав, на що вони житимуть, що вони істимуть? Ось тобі розплата. Давайте, йдіть, безсовісні. А ти, Наталю, дивися добре – боронь Боже, і тебе залишить без гроша в кишені, чи може й з дитиною малою.

Я зрозуміла, що дуже помилялася в своїй свекрусі, і зараз мені соромно за ту безглузду ворожнечу. Моя свекруха стала мені навіть не другою мамою, а першою. Ми з Людмилою Анатолієвною дружно та в злагоді прожили під одним дахом майже 7 років, поки я вдруге не вийшла заміж. У мене дуже хороший чоловік, і любить мою донечку, наче рідну.

На моєму весіллі, моя свекруха зайняла почесне місце мами нареченої. Донечка моя вже ходить в школу, а молодший синочок скоро з’явиться на світ. Людмила Анатолівна з великим нетерпінням чекає народження внука. Каже, що вона його вже дуже любить.

Я бажаю своїй свекрусі здоров’я та щастя. Ось так зовсім чужа людина стала мені ненькою.