Ніколи не думала, що доживу до того, що моя рідна донька виселить мене із квартири. Я все життя їй присвятила, а, можливо, не варто було.

Народила я Олену, коли мені було тридцять років. Я довго не могла знайти собі пару, тому, коли зрозуміла, що чекаю дитину, дуже втішилася. Батькові я, звичайно, теж повідомила цю новину, та він відразу відмовився і від мене, і від дитини.

Тоді я працювала на заводі, жила в гуртожитку. Вижити одній, з дитиною, мені допомогли подруги: кожна ділилася зі мною тим, що мала. Мені було важко, але дівчата мене дуже підтримували. З багатьма з них я досі підтримую дружні стосунки.

У мене народилася донька, Оленка. Ми вдвох так і жили. Інших чоловіків я собі не шукала, жила заради доньки.

І ось років так через десять, подруга через профспілки допомогла мені отримати маленьку двокімнатну квартирку. Я була безмежно щаслива і досі їй за це вдячна.

З появою Оленки моє життя змінилося на сто вісімдесят градусів. Я жила не своїм життям, а життям доньки. Намагалася її розвивати, прислухалася до її інтересів, приглядалася до її талантів.

Оленка зростом вдалася у свого біологічного батька, і була доволі високою дівчинкою. Тому вона почала займалася волейболом, з командою об’їздила безліч міст, кілька разів навіть за кордоном була. Їй все подобалося, вона була щаслива.

Та все змінилося, коли Олена виросла. Вона стала дуже красивою дівчиною. І я почала відчувати, що вона соромиться мене.

Якось Олена прийшла додому не в настрої і накинулася на мене зі словами: “Ти мені все життя зіпсувала! Навіщо ти мене водила на волейбол? Де мені тепер цей твій спорт пригодиться? Краще б я вчила англійську.”

Я стояла ошелешена, для мене це було великим відкриттям, донька завжди із задоволенням ходила на тренування і ніколи від поїздок на змагання не відмовлялася.

Та я розуміла, звідки дме вітер – у Олени з’явилися нові подруги. Я їх якось бачила – працюють перекладачами в якомусь іноземному агенстві, дівчата вбрані за останньою модою, красиві такі, доглянуті. Доньці соромно їм рідну маму показати.

А одного разу Олена, взагалі, привела додому хлопця і оголосила, що тепер він буде з нами жити. Я нічого не мала проти, хлопець гарний, артист, звати Артемом. Але я настояла, щоб вони одружилися, якщо вже хочуть жити разом. Від весілля молодята відмовилися, просто розписалися у РАЦСі.

Але після цього виникла ще одна проблема – Артем не мав приписки, а без цього йому важко буде знайти роботу.

Прописала я зятя до нас в квартиру. І мені місця в ній не стало. Артем вночі репетирує, а вдень спить до обіду, тому в домі має бути тиша. Любить добре і багато поїсти, проте грошей в дім не приносить. Більше того, я за власні гроші купила йому гарний одяг, щоб не соромно було знайомиться з потрібними людьми і кар’єру просувати.

Але кар’єра стоїть на місці. Я періодично у зятя питаю, як справи з роботою, та донька забороняє мені це робити. Каже, що не хоче, як я, сама залишитися. Знову скандал закотила.

Я погодилася, можливо, вона має рацію. І, щоб не заважати молодим, я вирішила на певний час поїхати в гості до подружки. Я пожила у неї кілька днів, розповіла їй свою історію, поплакалась, поговорили, тут її родичка подзвонила попросила собаку вигулювати і квіти поливати, поки вони на морі відпочиватимуть. Прилаштувала мене подружка ще на три тижні.

І ось, гуляючи якось з собакою, я зустріла свого старого знайомого. Петро років десять тому приділяв мені знаки уваги і хотів жити зі мною, та донька була категорично проти. І я відмовила.

Вийшло так, що і він і не одружився, і я досі одна. Ми розговорилися, Петро дуже хороший чоловік. Почали зустрічатися і він знову запропонував мені зійтися з ним. І цього разу я погодилася.

Я зайшла до доньки забрати речі, і застала вдома гору немитого посуду, речі зятя всюди розкидані, Олена плаче, чоловік вдома не ночував.

І знову на мене кричить: «Ти мені життя зіпсувала, а тепер йдеш, щоб щасливою бути. А хто за квартиру платитиме комунальні послуги? Тоді ти виписуйся з квартири, якщо вирішила нас кинути.»

І тоді я зрозуміла, не я доньці потрібна, а мої гроші. А якщо я випишуся з квартири, хто зна, що вони далі з нею зроблять. Може і продадуть, вони ж обоє ніде не працюють. І що мені робити, я не знаю. Петро не перестає кликати, каже, що ми заслужили, щоб бути щасливими.