В Тамари був ювілей. З міста приїхали всі діти, онуки, мали зійтись і сусіди, як-не-як, а такими роками не кожен може похвалитися – 90 років життя, і скажу я вам, не завжди воно було райдужне.

– Бабусю, а де горошок до олів’є?, – гукала онучка Яринка з кухні.

– В кладові, вже несу, Яринко!

Тамара сама не вірила, що в такі то роки вона ще може “бігати” по своїй хаті, яку разом з чоловіком будували, всю свою душу в неї вклали. Шкода, що Максим не дожив до того дня, але дякувати Богу, хоч онуків дочекався.

– Все, бабуню, олів’є, печінкові торти, канапки – все готове. Кажіть, що ще я можу зробити?

– Та ніби й нічого. Ааа… вийми з під лаві дві цибулини, та наріж, щоб посмажити, буде чим картоплю замастити.

Ярина взялась за роботу, а бабуся вийшла в той час на вулицю, бо приїхав син, він з самого Києва їхав з сім’єю.

– Хороших ви з Максимом дітей виховали. А мої, он, з району, а все не мають часу маму провідати, а твої он всі, як у вулику бігають, кожен чимось допомогти старається. Он, навіть Вітя зі своїми з Києва приїхав – знайшов час, – говорила через паркан Тамарі сусідка.

Діти й справді тішили Тамару, хоча виховувала вона їх з Максимом в не простий час, всяке тоді бувало, але вони впорались.

Син Віктор в Києві завідуючим відділення працює, ортопед від Бога, скільки людей на ноги поставив. Оксанка викладає у одному із Львівських вузів, а Галинка з фінансами має справу, хоча вже давно не працює, четверо діток у них, за кожним треба приглядіти, нагодувати, на різні гуртки завести, добре, що з чоловіком пощастило – підтримує її у всьому.

– Яринко, а ти чого слізьми заливаєшся? – зайшовши на кухню спитала бабуся.

– Ой, ба, у тебе така цибуля, що прям очі виїдає.

– Давай допоможу, а то всі будуть питати, чим то я тебе до сліз довела. Ніхто ж не повірить, що всього-навсього цибуля.

– Та ні, ба. Давай нехай у мене одної очі заплакані будуть.

– Я плакати точно не буду, в мене вже очі на таке не реагують – старі вже.

Взялась Тамара за цибулину, а очі відразу на мокрому місці стали. Тільки не від цибулі вони…

Згадала Тамара, як маленькою час голоду з батьками переживала. Вилізла вона на горище, а там цибулі в’язка: така сочна, така смачна, і навіть солодка в той важкий час вона здавалася, і нічого, що деяка з них вже була підгнивша.

Все пережила, все минулося. Головне, що зараз рідні на найдорожчі поруч…

Джерело