Мені не хочеться, щоб хтось, навіть лікар, копався в моїх проблемах, не уявляю, як я зможу розповісти все про себе сторонній людині
Дітей я дуже люблю, але заводити своїх поки що не збираюся. Причина може для когось здасться дивною, але я боюся народжувати.
Для мене взагалі похід у поліклініку ціла проблема, навіть із звичайного приводу, такого як здати кров на аналіз.
Мені здається, що ця проблема через те, що ще в дитинстві мама мені завжди говорила, коли я погано поводилася, що вона так тяжко мене народжувала, що дивом залишилася жива.
І мене завжди не залишало почуття провини перед нею, і я намагалася її не засмучувати. І ще тоді вирішила, що я точно народжувати не буду, щоб зі мною нічого не трапилося.
Та й від подруг наслухалася історій про те, як вони народжували. Я із задоволенням граю з їхніми дітьми, але знаю, що мати своїх, не наважусь ніколи.
Я так звикла до цієї думки, що мені своїх дітей і не хочеться. Я вже три роки живу в цивільному шлюбі з Антоном, і він знає про страх перед пологами, але сподівається, що я передумаю.
Він тому й не захотів офіційно оформляти стосунки, сказав, що коли я буду при надії, тоді і весілля.
Я розумію, що можу втратити його, але подолати свій страх не можу, навіть заради коханої людини.
Мені кажуть, що можна робити процедуру під наркозом, але як позначиться на дитині моя знервованість і страх під час виношування?
Подруга сказала, що мені потрібно до психолога, інакше я сама не впораюся зі своєю проблемою. І залишуся жити на самоті, без дітей та без чоловіка.
Вона має рацію, я і сама все це розумію, але мені важко наважитися. Мені не хочеться, щоб хтось, навіть лікар, копався в моїх проблемах, не уявляю, як я зможу розповісти все про себе сторонній людині.