Микола та Зіна прожили у шлюбі 25 років, ювілей весілля відзначили. Рано побралися, ще студентами. Дітей виростили. Донька одружена, син одружений. Ось-ось онуки підуть. Щаслива родина. І не старі обидва, 45 та 46 років. Живіть і радійте.

Але радість сімейного життя зруйнувалась. А приводом стала спадщина.

Раптом не стало батька у Миколи. Він давно розлучився з матір’ю, і сина практично не виховував. Грошима допомагав, але не більше. Вважав, що цього цілком достатньо, а колишня дружина сама себе має забезпечувати. Іноді бачився із сином, але кишенькових грошей багато не давав. Зате і Микола виріс нерозбещеним.

І ось його не стало, залишивши все єдиному синові. Заповіт написав, коли зрозумів, що занедужав. Єдиний син, єдиний спадкоємець вступив у права. Велика квартира у Києві невеликий рахунок у банку. І подумалося Миколі, що він зможе бути щасливим один.

А що? Що його тримає? Діти виросли. А щодо Зіни, то якось все набридло. Все, як завжди, однаково. А тут ще дружина запропонувала квартиру продати та купити дітям житло. Якраз вистачить, у їхньому регіоні квартири в рази дешевші. А він раптом зрозумів, що хоче к Київ. Хоче жити один, він тепер багатий і не потрібна йому ніяка Зіна. А мати підтримала Зіну з її ідеєю. А з якого дива вона її підтримала? Він же син. Він! Як вона могла?

Микола після ситної вечері лежав на дивані і думав, що робити далі. З квартирою, із грошима. Грошей було за мірками Миколи багато. У себе в місті йому треба було працювати і працювати, щоб стільки накопичити. Багато років працювати, Микола навіть уявити не міг.

Якось батько все це заробив? А він тут навіть квартиру свою не купив, живуть із матір’ю. Значить, треба у Київ їхати і тільки одному, як батько свого часу. Тільки йому краще буде, ніж батькові, аліменти платити не треба. Значить, треба розлучитися з дружиною. Він підвівся і рішуче попрямував на кухню до дружини та матері.

– Зіна, я подаю на розлучення. – чомусь ця заява в нього вийшла якось урочисто.

Зіна, яка мила посуд, випустила з рук чашку, і та розлетілася просто в раковині.

– Ось. Це знак. Це на щастя. Ми будемо щасливі після розлучення.

– Що ти таке надумав? – перша від його заяви прийшла в себе мати. – Сім’ю руйнувати?

– Я все вирішив, нічого не обговорюється. І ти, Зіно, після розлучення повертайся до будинку батьків, поки він зовсім не розвалився. Тут ти будеш ніхто.

Микола пішов назад на диван, а Зіна заплакала.

– Не плач, – як можна ласкавіше, сказала їй свекруха. – Багатство голову йому закрутило. Підкинув тато проблем після відходу. Я тебе не жену, моя квартира, а якщо його словами, то Микола тут теж ніхто.

Скільки не переконувала його мати, все марно. Розлучився та поїхав. Прописався у батьковій квартирі. Вирішив бізнес зробити, але зрозумів, що нічого в цьому не розуміє. На роботу спочатку влаштовуватися не поспішав, а потім з’ясувалося, що на нього ніхто тут і не чекає. Не потрібні такі спеціалісти. Почав часто в кафе харчуватися, адже готувати особливо він не вмів. Так, тільки вареники зварити.

– Виїхав, а ти живи. – сказала свекруха Зіні. Цей не розумний ще прийде вибачатися. Таких життя саме навчить.

Свекруха із Зіною жили завжди дружно, а тут ще більше їхнє спільне горе згуртувало. Навіть разом їздили до села, до батьківського дому Зіни. Там у них грядки. Раніше Микола їздив. Зіна згадувала і знову лила сльози.

– Не плач, все гаразд у нас. А буде ще краще. – обіймала свекруха Зіну.

Не минуло й року, як Микола повернувся. Залишився без грошей та без квартири. Як могло все так з ним статися, він і сам не зрозумів. Ходив у кафе, ресторани. Іноді міг трохи загульбанити. Розкидався грошима праворуч і ліворуч. Хвалився. А якось цим скористалися, і підписав Микола документи на продаж квартири. Обіцяли великі гроші, але грошей не отримав. Квартиру втратив. Від покупців ні слуху. Документи в порядку. За ними гроші передані. На рахунках залишились копійки. А куди їхати, тільки до матері.

Колишню дружину не очікував побачити, хоч все ще любив її. Він лише у Києві все зрозумів. Він був певен, що Зіна з’їхала. Матері все розповів, що сталося.

– Ну ось, життя саме все на місце поставило. Як далі жити збираєшся?

– Не виставиш?

– Живи. Тільки у Зіни проси вибачення.

– Вона тут до чого? Ми розлучені. Хоча… так, попрошу.

Миколі було соромно. Не одразу, але Зіна його вибачила.

Микола знову влаштувався на роботу. Добре, що його взяли на старе місце.

– Ну ось, синку, був багатим і вистачить. Спадщина тобі більше не світить. Не вмієш ти нічим розпоряджатися правильно.

– Ну, квартира твоя потім все одно мені відійде.

– Я ж сказала, що не світить тобі більше спадщина. Я заповіт на Зіну написала. А як вона після мого відходу розпорядиться, я не знаю. Може й виставить тебе. А що? Ти ж пам’ятаєш, що казав. Отак сину. Жити тепер будеш за нашими правилами.

Микола і Зіна знову одружилися. Тихо розписалися, без урочистості та застілля. До їхньої родини знову прийшло щастя. Особливо цьому рада мати Миколи. Гроші прийшли і пішли, а сім’я залишилася.

КІНЕЦЬ.