Іра була найнепримітнішою гостею на дні народження Марини.

Дівчата навчалися разом у коледжі.

Марина широким жестом запросила всіх, хто зможе прийти, але багато дівчат виїжджали на вихідні додому по селам.

Іра, скромна і тихенька, наважилася скористатися пропозицією.

Вона ж нікуди не ходить, а їй теж недавно виповнилося вісімнадцять, як і Марині. Ось тільки відзначати із гостями Іра своє свято не стала…

Подруг у неї не було, та й батьки вмовили посидіти по-домашньому, по-сімейному, разом із бабусею та дідусем.

-От і вийшло: день народження що у п’ять років, що у вісімнадцять, – сумно подумала вона.

Звичайно, Іра любила своїх рідних, але не розуміла, коли ж вона стане нарешті дорослою та самостійною.

Коли хоч хтось із хлопців помітить її жіночність, непримітну красу та ніжність?

Іра мріяла про кохання, але соромилася себе. Вона не була такою яскравою, як Маринка, чи її подруга Світлана.

Дівчата сміливо фарбувалися, одягалися модно, навіть іноді навіть відверто, особливо на заняттях у коледжі, за що отримували зауваження від викладачів.

А Ірині одяг завжди підбирала мама, в’язала кофти бабуся.

І ображалася, що онука не дуже носить її речі.

А Іра просто не могла вийти у бабусиних старомодних светрах і носила їх тільки вдома і то зрозуміло, що зимою.

Сьогодні у Марини зібралися дівчата та хлопці з коледжу. Було дванадцять чоловік.

Коли застілля добігло кінця і почалися танці, Іра вийшла з квартири і сіла на лавку біля під’їзду.

Те що вона пішла, ніхто навіть не помітив. Дівчина соромилася незнайомих хлопців. Хоча на неї ніхто й так не звертав уваги. Може саме це найбільше її й засмучувало?

Дівчина глянула на годинник.

-Можна було б і йти, вже мати, напевно, хвилюється, – подумала вона. – Обіцяла ж прийти не пізно…

Раптом з під’їзду вийшов хлопчина. Не з гостей Марини.

Він сів на лавку з краю і сумно глянув на вікна Маринки на другому поверсі. Звідти долинала весела музика та сміх.

-Ти звідти? – раптом запитав він Іру. Вона кивнула на вікно Марини.

-Ну і як там Маринка? Танцює? Веселиться? – знову запитав хлопчина з сумними очима.

На цей раз Іра наважилася запитати:

-А що? Хіба не чути? Так. Веселяться…

-Ну так. На то він і день народження, – відповів хлопець. – А я ось у свій сумував. Не відзначав навіть. Ну, звичайно, чай із тортом у колі сім’ї. Як у дитсадку…

Іра здивовано підняла брови.

-От і в мене так же. А ти її друг? – і вона кивнула в бік вікон Маринки.

-І так і ні. Тобто я б і радий був з нею дружити, та вона не звертає на мене уваги. Навіть на день народження не покликала. Адже ми з нею давно сусіди. І вона бачить, як я до неї ставлюся…

Хлопець замовк. Іра розуміюче зітхнула. А потім раптом сказала:

-А ти не хвилюйся. Я ось також все переживаю. А толку? Все одно цього ніхто не помічає. Ось пішла звідти, і ніхто не помітив. Отже, я – людина-невидимка. Що я є, що мене немає – усім байдуже…

-Та ну. Що ти… – спробував заспокоїти Іру хлопець. – Хоча, ти маєш рацію. Є, мабуть, такі люди. Як ми з тобою. Невезучі…

-Та ні, не те. Непомітні. Ненав’язливі, швидше. Може, це й перевага якоюсь мірою. У цьому є своя незалежність, і навіть свобода.

-Ти думаєш? – здивувався думкам Іри хлопець. – Мене, до речі, Павлом звуть. А тебе?

-Іра.

Вони ще деякий час послухали музику, раз у раз поглядаючи у вікна. Напевно, кожен сподівався, що ось-ось Маринка вигляне з вікна і покличе цю парочку в квартиру – танцювати і веселитися. Але їх ніхто не кликав…

-Приємно було познайомитися, – чемно сказала Іра, – але мені час додому. Обіцяла не затримуватись довго…

-А ходімо я тебе проведу трохи. Хоча б до зупинки.

Іра та Павло йшли через парк, розмовляючи та мимоволі посміхаючись один одному.

Павло раптом відчув, що його увага радує дівчину, вона їй приємна і потрібна! Це він побачив у рум’янці на її щоках із ніжними ямочками, у її очах, які вона відводила, коли він з подивом дивився на її довгі вії.

А він почав жартувати, розповідати смішні випадки, всі, які міг тільки пригадати зі свого молодого життя. Він би говорив і говорив, аби чути її дзвінкий сміх і побути з нею довше.

Вони підійшли до зупинки. Іра подякувала Павлові і стала прощатися, а він не хотів іти, доки Іра не сяде на свій автобус. Іра нібито випадково пропустила перший автобус і сіла лише на другий…

Сідаючи в автобус, Іра помахала рукою Павлові, наче вони були давніми друзями.

А він ще стояв якийсь час на зупинці, не в змозі піти. Наче зачарувала його ця мила дівчина з виразними очима та ямочками на щоках.

Павло розвернувся і пішов до будинку. І раптом зрозумів, що дуже хоче зустріти Іру ще раз. А він не взяв ні номера телефону, ні адреси… Та й хіба так можна? Ось так одразу. Незручно ж.

Зранку Павло прокинувся і одразу ж побіг до Марини. Він швидко піднявся сходами і подзвонив у двері її квартири.

Дівчина відкрила і, скривившись, сказала:

-Ну, що ти знову… Я не піду з тобою гуляти, Пашо. Мені ніколи. Говорила ж я тобі…

-Та ні… – засоромився Павло. – Я хотів звісно тебе запросити… Проте, мені потрібен номер твоєї одногрупниці. Вчора вона була тут у тебе. Я повинен їй дещо передати… Вона залишила на лавці… Дай номер телефону, будь ласка.

-Чий? – здивувалася Марина.

-Її звуть Іра.

-Іра? Яка ще Іра? – Марина на секунду замислилася. – А, Ірка… Нічого собі! Добре, зараз, почекай.

За кілька хвилин Марина винесла Павлові папірець.

-На Ромео. Ну, Ірка, тихенька… І коли вона тільки встигла? – Марина посміхнулася і зачинила двері.

А щасливий Павло, взявши записку, як із талісманом побіг додому.

Цілий день він підбирав слова для розмови і хвилювався. А ближче вечора він зателефонував Ірі.

Він запросив її ще раз прогулятися і обіцяв пригостити морозивом. На подив і радість Павла, Іра із задоволенням погодилася.

Вона ніби чекала дзвінка і її голос був по телефону навіть м’якший і приємніший. Або йому так здалося…

Вони гуляли парком, їли морозиво і багато дізналися одне про одного. Їхні характери та інтереси виявилися досить схожими.

-Тепер запрошую тебе я, – сказала під час розставання осміліла Іра. – Тільки ми з тобою не в парк підемо наступного разу, а в кіно. Хочеш?

З того часу Іра та Павло не розлучалися. Вони часто бували в кіно, музеях, разом навіть стали мандрувати через рік, коли їх уже вважали нареченим і нареченою.

Через два роки після знайомства вони одружилися.

Мама Іри голосила, що дуже рано донька виходить заміж. А бабуся, навпаки, казала:

-Молодець, Ірочка. Знайшла свою долю і – заміж. Значить, все серйозно. Нема чого кавалерів міняти та перебирати. А за такого парубка, як Паша, треба триматися. Гарним чоловіком буде. Дбає про неї, як про дитину. Чого ще треба?

-Ось тобі й тихоня, – казали одногрупниці. – Перша заміж вискочила. Та й хлопець щасливий, аж світиться.

А молоді світилися обоє. Іра і Паша знайшли в один одному і розуміння, і турботу, і кохання, про яке так мріяли.

Через роки вони з посмішкою згадували лавку біля під’їзду, яка зʼєднала їх на все життя…