Баба Іра дивилася крізь погано вимиті шибки лікарняного вікна і важко зітхала:

– Обіцяли з наступного тижня дощі, у місцевій газетці писали. І то надовго, а як я потім її сушитиму, цю картоплю? Ти випиши мене, любий, у п’ятницю, чи в суботу вранці…

– Не можу, Ірино Петрівно, картопля нікуди не дінеться із землі, а мені вам треба допомогти, – сказав молоденький лікар. – Ось наступного тижня, пройдете всі процедури.

Він записував щось у картку.

– Тільки тоді я подивлюся, чи виписувати вас, чи ні.

Сльози не допомогли. Черговий лікар навіть не глянув у бік старенької, що шморгає носом. Він обійшов усіх пацієнток палати і вийшов у коридор.

– Ой, що ж робити, що ж робити? – переживала бабуся.

Робила це вона дуже жалісно. Її худенька фігурка здавалася зовсім крихітною.

Сусідки по палаті самі готові були заплакати разом із старенькою. Заспокоювали її:

– Ви родичам зателефонуйте, а діти є?

– Ой, люба, є, звичайно. Але хто ж у таку далечінь до мене картоплю копати поїде? Та й ніколи їм. Син у адміністрації працює, донька в інституті.

Вони онука мені десять років тому привозили, все їм нема коли, а вже ж картопля пішла… Гроші надсилають і вимагають облишити той город.

Але як же ж я його кину? Це ж моє життя!

Літня жінка махнула рукою і заплакала. Немов та сама картопля на віки вічні зникла і ніколи з нею більше баба Іра не побачиться.

– А ви онука й попросите приїхати! – запропонувала старенькій сусідка по палаті. – Саме на вихідних і допоможе. Нехай пошанує старість, та й побачитеся.

Ірина Петрівна про таке і думати не могла, навіть голосити перестала, взяла в руки телефон і набрала номер дочки.

У сина діти дорослі, вчаться далеко, роз’їхалися. А молодшому онукові всього сімнадцять виповнилося.

Говорила телефоном старенька розмірено, спокійно. Довго розпитувала дочку про справи, турботи. Розповідала, як її лікують, чим годують, а потім, неначе ненароком, обмовилася про онука Романа. Дочка щось говорила матері, а та наполягала на своєму.

– Там, Оленько, роботи лише на пів дня. І це мені. А він молодий, йому на кілька годин. Картоплі три ряди посадила всього. Моркву і буряк рано ще копати. Кого я тут найму? Усі самі копають, зайняті. У всіх тут городи. А якщо цими вихідними не прибрати, пропаде врожай, води набереться картопля і не долежить до весни.

Розуміючи, що вмовляння та доводи не діють, старенька почала плакати, заводячи стару платівку.

– Так-так, Олечко, якщо самі не можете, хай Роман приїде. Ключ там, за блакитним тазиком. Ой, щось я через цю картоплю розхвилювалася, мені треба викликати медсестру, бувай, Оля…

Бабуся натиснула на кнопку і лягла на ліжко.

– Покликати когось? – запитала Ірину Петрівну сусідка по палаті.

– Ні, люба, дякую. Полежу трохи. Зараз вирішать все з Ромчиком і передзвонять.

Дочка, справді, передзвонила хвилин через десять. Бабуся однією рукою тримала телефон, а другою переможно трясла затиснутий кулачок, помітно повеселішавши…

…До сільської зупинки старенький автобус домчав Романа і Лізу всього за двадцять хвилин.

– Молоді, ось і ваша зупинка! – повернувшись до салону, підморгнув їм водій.

Роман взяв рюкзак і простягнув Лізі руку.

– Романе, яка тут краса! – ахнула Ліза. – Поля навкруги… Така далечінь, що аж не розрізниш, що там. Там он, дивись, млин? А пахне як!

– Ха, ти що на селі ніколи не була? – хлопчина дивився на подругу і посміхався.

– Ні, – Ліза припідняла худенькі плечі.

– Ходімо. Село – це не лише поля й квіточки. Це праця! Серйозна. Від заходу до світанку.

– Від світанку до заходу сонця, може? – сказала Ліза, і розсміялася. – Коли ти тут був останній раз, трудівнику?

– Це неважливо. Я все знаю. Почекай, а якою вулицею йти? – Роман почав крутитись на всі боки.

Ліза, скориставшись моментом, відійшла до краю дороги і почала збирати травинки та пізні квіти.

– Ходімо, Лізо! – покликав він її.

Біля будинку батьків матері, Роман зупинився, поклав руки в кишені і глибоко зітхнув.

– Дитинство! Тут яблуня була, а ні… Он вона, – вказав він на дерево, що стояло ближче до сусіднього будиночка.

Ключ під тазиком вони знайшли одразу. Ліза сіла на ґанок і довго не заходила до хати.

– Як тут добре, Ромчику. Як чудово. Тихо.

– Картопля з землі не вистрибне, її треба викопати і ще в лікарню встигнути до бабусі і повернутися додому, Роман переодягнувся і почав шукати вила.

– А може, залишимося на ніч, га? – запропонувала Ліза.

– Ні, ти чого? Тут інтернет погано ловить.

– Ну й нехай. Тут така романтика…

– Та-а-ак, вила знайшов. Відро, наче, теж. Лізо! Якщо ти допомагати приїхала, то допомагай.

– Зараз, – кивнула вона і зайшла в будинок переодягнутися.

Роман оглянув двір, вийшов на город і свиснув. Жодними трьома рядами картопля не обмежувалися.

На самому початку городу, дійсно, було три рівні ряди з пожухлим бадиллям. Потім ішов ряд айстр, що розпустили свої м’які шпильки. А далі, до самого паркану, знову картопля!

– Ну, бабуся. Три ряди, три ряди!

Роман добре пам’ятав, як вони з бабусею десять років тому копали картоплю. Пам’ятав цей нескінченний город, що починався біля будинку з кущиків солодкої полуниці, потім змінювався двома рядами помідорів, ліворуч і праворуч завжди були грядки з огірками, перцем.

Тут же ж так і стояла невелика теплиця. За основною різноманітністю овочів йшла картопля і закінчувався город уже за парканом рядами помаранчевих гарбузів, таких, що Роман не міг їх обхопити руками.

Удвох працювати було весело. Ліза швидко навчилася поратися в землі, і щоразу дивувалася, скільки в одному кущі бульб. Роман же ж хвалив бабусю за те, що досі садить город.

Перші три ряди жовтої картоплі Роман розклав сушитися окремо. Підкопав усі горбочки і сів відпочити на лавку біля сараю.

Навпроти, в сусідньому будинку, так само на лавці, сидів чоловік похилого віку.

Колоритний, міцненький, з круглим обличчям і великим носом, під кепкою густі сиві кучері.

– А ти чий, хлопче, будеш? – старий примружився, погладжуючи свою сиву бороду. – Чи не Петрівни онук?

– Так. Ось приїхав картоплю копати, поки бабуся в лікарні.

– А-а-а, ну копайте, – дідусь стримував сміх, погладжуючи вуса й бороду. – Голодні? Четверту годину пораєтеся, настав час уже й перекусити.

– Та тут трохи залишилося, у нас чай із бутербродами на обід був.

– Думаю, що доведеться мені вас свіженькою картопелькою все ж пригостити! І це не просто так, не думай. Ви ж он що понаробляли.

Чоловік обвів рукою навколо ділянки.

Роман глянув на город і застиг від несподівано здогадки.

– Так-так, – продовжив сусід. – Ви ж не тільки бабусину, а й мою майже всю картоплю викопали!

Роман аж підскочив з лавки:

– Як вашу?! – ахнув він.

– А так. У Ірини он три ряди жовтої. Вона розсипчаста, солодка. А моя темно-червона, щільна, і не розварюється. Їй цілий город уже нідочого, а я продаю ту частину, що ви копаєте.

Роман спочатку хотів гукнути Лізі, щоб кинула викопувати картоплю, але стримався.

– Та що ж уже, докопаємо… Лізо, це діда цього картопля!

– Я спочатку подумав, що ви пройдисвіти якісь. Петрівни вдома немає, ось ви й збираєте врожай. Подумав, що як викопаєте, вискочу, і прожену. А потім придивився. Ні. Роман. Отут уже я й вийшов. Не хвилюйся, я заплачу вам, як уже попрацювали. Не пам’ятаєш мене?

– Чесно? Ні.

– А яблука пам’ятаєш, такі червоні?

– Пам’ятаю. Яблуня була біля будинку, зараз її немає.

– Немає її, ти правий. І дружини моєї немає. Того ж року пішла вона, як та яблунька. Ох… А ми з Петрівною дружно живемо. Вона мені допомагає, я їй, бачиш, навіть частину огорожі прибрали, щоб вулицею не ходити. Так і сумувати ніколи і ніби поговорити є з ким. Дід Микола я.

– Будемо знову знайомі, – простягнув руку Роман, тут і Ліза підійшла.

– Залишайтеся ночувати. Завтра автобусом назад поїдете.

– Залишимось. Я пропонувала Роману, – погодилася Ліза.

Утрьох впоралися швидше. Надвечір уже весь урожай стояв у мішках, зібрали картоплю, як підсохла. А потім була відварена свіжа картопля. Дід Микола два види відварив.

Стіл накрив. Гроші пропонував за роботу, але Роман відмовився.

Майже опівночі вони сиділи втрьох на ґанку, дивилися на зірки і дихали цим солодким сільським повітрям.

Старий слухав молоді ідеї, думки, ділився своїми знаннями, досвідом, а молоді вбирали в себе наче губка все, що чули.

Наступного дня, вже сидячи в автобусі, після того, як Роман з Лізою відвідали бабусю в лікарні, вона притулилася до плеча хлопця і сказала:

– Добре в селі, навіть якщо працювати, вільно якось дихати легше. Давай приїжджати до твоєї бабусі частіше?

– Давай, – погодився Роман. – Я навіть про телефон забув.

– І я, – сказала вона. – А ти фото зробив, скільки ми картоплі накопали?

– Ні.

– І я не зробила. Та нам не повірить ніхто!

– Не повірять, доведеться наступного року знову їхати копати, щоб повірили! – засміявся Роман.

– А що, я зовсім не проти, – радісно сказала Ліза…

КІНЕЦЬ.