Допомогли дочці та зятю купити машину, думали, що і вони нам допоможуть, коли буде потрібно. Але за три роки, щось так і не знайшлося часу, жодного разу допомогти нам. Натомість як машині знадобився дорогий ремонт, так одразу про нас згадали. Тільки чогось ніякого бажання допомагати вже немає.

Коли дочка виходила заміж, ми з чоловіком постаралися, щоб вона була забезпечена всім – освітою, роботою та нерухомістю. Віддали їй квартиру моєї мами, батько допоміг на роботу влаштуватись, коли вона довчилася. Так що чоловік у неї прийшов на все готове – дівчина розумниця, красуня, ще й при своїй квартирці.

Жили вони непогано, але весь час зять скаржився, як важко без машини. Що й до роботи далеко, та й дуже у пересуваннях обмежує. Він звик бути за кермом, свою машину продав після весілля. Ну, у нього машина, звичайно, теж була така, що іноді даремно таке щастя не потрібно, не знаєш, чи доїде вона до будинку.

Усе збирали на нову, щоб у громадському транспорті не штовхатися, але збиралося повільно, а як дочка дізналась, що чекає дитину, то накопичення взагалі припинилися. Ми з чоловіком вирішили додати на машину, як подарунок до появи онуки. Додали непогано так 10 тисяч у.о.

Зять так дякував, обіцяв, що за першим покликом нас всюди возитиме, допомагатиме, тільки свисни, як то кажуть. Але ні за першим, ні за другим, ні навіть за третім покликом зять не з’явився.

Ми й так намагалися не зловживати, зверталися, коли справді було складно чи взагалі ніяк. Ось, наприклад, на дачу треба було перевезти речі у сезон. Самі ми й на електричці їдемо нормально, але всяку розсаду, речі, інші дрібниці на електричці тягнути важко. Тож попросили зятя.

Але в нього то часу немає, то місця в машині під усе не вистачить, то він до своїх поїхав. Ми й кинули просити, сусіда попросили, заплатили та й поїхали. Але доньки тоді висловили.

– Ну, ви теж такі цікаві. Він же вам не відмовив, просто сказав, що зараз не виходить. Могли б і почекати, а якщо самі вирішили їхати з сусідом, то мій чоловік тут до чого? – відповіла дочка.

Звичайно, і так чекали два тижні, а скільки ще чекати треба було? До кінця літа?

Потім чоловік ногу зламав, гіпс на витягнуту ногу робили. Треба було поїхати на ще один рентген, попросили зятя. Ну то він знову ж таки не може. Спочатку в нього справи, потім узагалі сказав, що чоловік не поміститься в машину.

Чудово він помістився б, у зятя передні сидіння складаються.

Ну і ще кілька разів просили, коли була потреба. І жодного разу він не знаходив час, щоб допомогти нам. А дочка ще його постійно виправдовує, що це ми самі винні, надто багато вимагаємо, не хочемо чекати й таке інше.

Плюнули, вирішили, що більше звертатись не будемо, нехай живуть, як хочуть.

Спілкуватись так і спілкувалися, але допомоги більше не просили. А вони й не пропонували. Загалом зять тему машини старанно обходив стороною. Але нещодавно вона знову почала фігурувати у розмові. Виявилося, щось там важливе зламалося, а ремонт виходить дуже дорогим.

– Ось зараз зима, а машина зламалася. Ні дружину з дитиною кудись відвезти, нічого, – зітхав зять, а дочка сиділа кивала головою.

– До вас ось на таксі їхали, щоб з дитиною громадським транспортом не тягатися зайвий раз. Дороге таксі, жах! Так і розоритися можна, – підтримала чоловіка дочка.

Ми з батьком тільки дивувались та погоджувались. Зрозуміло, куди вони хилять. Їм потрібні гроші на ремонт машини, ось вони й прийшли до нас. Але ми оплачувати його не збираємось.

Нам з того користі ніякої, хто користується, той і платить. Ми не злопам’ятні, але все одно неприємно, коли обіцяють одне, а роблять інше.

КІНЕЦЬ.