Ліда мила посуд, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила троюрідна сестра Тамара. – Привіт, як справи? – одразу запитала вона. – Привіт. Займаюся домашніми справами, – відповіла Ліда. – Я до тебе у справі дзвоню, – сказала Тамара. – Можна до вас приїде моя Настя? Вона дуже хоче побачити ваше місто. – Знаєш, Тамаро, у нас зараз не найкращі часи, мене нещодавно на роботі скоротили, – спробувала відмовити Ліда. – Настя вас особливо не потурбує, – заспокоїла Тамара. – Ну добре. Нехай приїжджає, – погодилася Ліда. Але жінка навіть уявити не могла, що їй доведеться пережити за ці дні, поки у них гостюватиме племінниця

– Ліда, можна до вас приїде моя Настя на тиждень? Вона просто мріє побувати у вас у місті, вважає його найкрасивішим. Пробач, ніколи ні про що тебе не просила, але просто виходу іншого немає – Настя дуже хоче до вас приїхати. Десять класів закінчила, скоро в одинадцятий, а вона тут сидить у нашому селі.

– Ну якось це несподівано, звісно…

– Ні, ні, не турбуйся, ви на неї витрачатися не будете, я їй грошей у дорогу дам. Як там твоя Рита? Вона може Насті місто показати? Все ж таки троюрідна сестра, вони тільки в дитинстві бачилися, вже, мабуть, не пам’ятають один одного.

– Знаєш, Тамаро, у нас зараз не найкращі часи, мене нещодавно на роботі скоротили, шукаю нову роботу, а поки що Рита підробляє. Закінчила перший курс і довелося замість відпочинку у літнє кафе влаштуватися.

– Так Настя вас особливо не потурбує. У вас є диван, щоб на ньому переночувати? Ну так і добре – вона з ранку по місту мотатиметься, вам менше клопоту.

Ах, якби Ліда вміла сказати тверде «Ні!», було б усе набагато простіше, але Тамара вміла вмовляти. Та й що у цьому поганого? Племінниці 16 років, вже не дитина, нехай погостює тиждень, тим більше Тамара запевнила, що її дочка з грошима приїжджає, якось прогодуються. На карті грошей небагато, треба було б щось до приїзду племінниці приготувати на вечерю та борщу на три дні наварити, а там уже в складчину легше буде.

– Рито, до нас у гості Настя приїжджає. Ти її пам’ятаєш? На два роки тебе молодша, ви ще у бабусі з нею у дворі грали.

– Пам’ятаю, руденька така. А чого це раптом? Ви з тіткою Тамарою не дуже й спілкувалися.

– Так, вона хоч мені і двоюрідна сестра, але ми різні. Хоча – до чого тут Настя? За словами Тамари, вона із села нікуди не виїжджала, а у нас велике та гарне місто, є що подивитися. Жаль дівчинку.

– Мамо, у нас і так із фінансами не дуже, а в холодильнику взагалі пусто.

– Нічого страшного, Насті мама гроші дала, тож у складчину прогодуємося. А якщо в тебе вдень вільний час буде, то догоди сестрі, покажи їй місто.

– Та без проблем.

Настя приїхала за два дні. Зустріли як годиться, сіли вечеряти, розмовляли про різне, але племінниця чомусь мовчала про гроші. Апетит у дівчинки хороший, на копійки її не прогодуєш. Чому вона мовчить про гроші? Незручно якось питати, але треба.

– Настя, тобі мама гроші дала?

– Так, так, звичайно, тітка Ліда, не турбуйтеся.

Тут Ліді зателефонувала подруга на телефон, і тема про гроші змінилася. Гаразд, дівчатам вже спати час, завтра все можна з’ясувати, тільки не вийшло – зранку сестри поспішно поснідали і побігли. Рита мала пару годин вільного часу, щоб трохи показати місто, а потім на роботу.

– Ти у кафе офіціанткою працюєш?

– Запитала Настя. – А що у вас там є смачненьке?

– Та все смачне, особливо піца.

– Ой, яка краса! Я так хочу справжню піцу скуштувати, а не те, що у нас у селі продають.

– Ну, у нас дорого. Середня піца, так, щоб наїстися, близько 300 гривень коштує. Подужаєш?

– Звичайно, подужаю.

Настя з насолодою їла піцу, поки її сестра обслуговувала столики, а після закінчення трапези вона сказала:

– Ну от, я ж сказала, що подужаю!

– Загалом я про гроші говорила.

– А я думала про порцію. Ти тут працюєш, невже для мене не безкоштовно?

– Я ж не господиня цього кафе, мені доведеться платити зі своєї кишені, а в мене з фінансами зараз великі проблеми.

Настя трохи подумала, дістала 300 гривень і пробурчала:

– Збанкрутую я тут з вами та з вашими цінами. Попереджати треба було!

– Я попереджала.

– Ну, я може не так зрозуміла. Гаразд, що робити, тепер доведеться економити. Я пішла.

Рита зателефонувала матері, про все розповіла.

– Ну це вже взагалі нікуди не годиться, подзвоню я Тамарі.

З Тамарою теж розмова вийшла дивною, вона ніби не розуміла в чому річ.

– Тамаро, ти сказала, що ти доньці давала гроші, але вона мені ні копійки не дала.

– Так, звичайно, я давала, щоб ви на неї не витрачалися – все те, що вона захоче собі купити в місті, вона купить і до вас в кишеню не полізе. А що – вона в тебе гроші просила?

– Тамаро, у нас з тобою дивна розмова виходить. Розумієш, Настю треба чимось годувати тиждень, у найкращі часи я б тобі й слова не сказала, але я ж тобі відразу пояснила – я втратила роботу, з біржі праці мені копійки йдуть, я шукаю зараз роботу за своєю спеціальністю, а працювати поки що доводиться моїй дочці. У холодильнику стоїть каструля борщу, у шафці якісь крупи, копійки на картці – це й усе наше багатство.

– Так, – з насмішкою сказала Тамара. – Виходить, що ми, селяни, багатші за вас міських родичів. Приїжджайте наступного літа до нас ми вас нагодуємо. Ну що ж, доведеться до чоловіка в кишеню лізти, а він не батько Насті, а просто вітчим. Незручно, звичайно, але доведеться. Дай номер картки, я тобі туди гроші надішлю.

Було неприємно таке слухати, але Ліда промовчала. А ще було чомусь шкода Настю, але що вдієш, якщо мама в неї якась дивна, а дівчинка хоче подивитися місто. Гроші надіслали, хоч і невеликі, але якщо у складчину всім втрьох ощадливо розподілити, то жити можна.

Пару днів все було добре – Настя сама гуляла до вечора, справно зявлялася на обід, загалом завжди була на очах і на зв’язку. Але ось, суботнього вечора Настя не прийшла навіть на обід, і по телефону сказала, що їй ніколи. Ну гаразд, має право до вечора погуляти. Але на вечерю вона теж не прийшла, а заявилася до Рити у кафе з двома хлопцями.

– Рито, я тут познайомилася вчора в місті з хлопцями, вони мені сьогодні подзвонили, сказали, що при грошах, от я й привела їх сюди. Дивись – цей мій світленький, а темненький тобі, добре? Тобі ще довго працювати?

– Ти що надумала? Ти навіть не знаєш, хто ці хлопці. Може вони негідники якісь. Давай, прощайся з ними і дуй додому, мені ще дві години працювати.

– Ну, як хочеш, а ми тут погуляємо. Приєднуйся, якщо забажаєш.

Обуренню Рити не було меж. Вона бачила, як хлопці замовили ігристе та суші, а також спробували налити його в келих Насті. Замість своїх прямих обов’язків Риті доводилося підбігати до їхнього столика і сваритися з ними. Але це хіба вихід зі становища?!

– Мамо, я не знаю, що мені робити з цією Настею, – поскаржилася Рита по телефону. – Якби не моя робота, я б її додому привела б, але що мені робити? Може, ти прийдеш?

Поки Ліда зібралася і прийшла, на той час і Настін слід простиг з цими хлопцями. Телефон не відповідав, був вимкнений, вже сутеніло. Ліда дочекалася, коли Рита закінчить роботу і почали шукати Настю. Потім вирішили чекати Настю вдома. О одинадцятій годині зателефонувала Тамара:

– Лідо, Настя вдома? Щось я їй додзвонитися не можу.

– Ні, самі її шукаємо. Кудись пішла з двома хлопцями. Ми їй казали йти додому, але вона не послухала нас із Ритою.

– Та як це так? Я до тебе відправила дочку, а ти так спокійно кажеш: вона кудись пішла з двома хлопцями?

– Та як же спокійно? Ми самі тут місця не знаходимо.

– Ну що мені тепер робити? Їхати до вас? Як гроші тобі потрібні – так дай, а як за донькою моєю доглянути, так ліньки. Ось що мені тепер думати? Де вона? Що із нею можуть зробити?

Прийшли до однієї згоди – якщо якісь новини, то дзвонити в будь-який час. Настя прийшла о першій годині ночі, як ні в чому не бувало. Подзвонили Тамарі, сказали, що все добре.

– Де ти була? – сварилася Ліда. – Подивися на годинник! Куди ти пішла і чому нам не дзвонила?

– Ну, подумаєш, до хлопців пішли, каву попили. Телефон відключився, а напам’ять я ваших номерів не пам’ятаю. Що ви сваритеся, ви мені не мати! Навіть мама мені дозволяє до 12-ї ночі гуляти, якщо до школи не треба.

– Каву ви там пили? Судячи з запаху – щось інше. Ось що, Настя, завтра береш квитки та їдеш! Мені не потрібні такі переживання.

– Я не можу поїхати, у мене завтра побачення з Ігорем.

– Обійдеться твій Ігор! Я більше твої витівки терпіти не збираюся, хай мама тобою займається!

Ранок наступного дня був важкий: швидкий сніданок, збирання речей. Ліда і Рита навіть у цей час намагалися поводитися стримано і зберігати спокій, не звертаючи уваги, що Настя ображається. Вона весь час виходила у ванну з телефоном, комусь дзвонила. І тут Ліді на телефон подзвонила Тамара:

– Лідо, ти що це мою доньку виганяєш? Тиждень ще не минув.

Питання було дуже дивне.

– Тамаро, я не нянька! Якщо твоя дочка вважає таку свою поведінку нормальною, то я відмовляюся за нею бігати.

– Ну нічого ж не сталося! Посиділи вони з хлопцями, каву попили, що в цьому такого? Була, звичайно, причина похвилюватися, але це технічні проблеми – телефон був вимкнений, надалі вона буде обережнішою, заздалегідь його на зарядку поставить.

– Тамаро, що ти таке кажеш? Ні, я негайно відправляю Настю додому першим рейсом. Я, сподіваюся, має гроші на білет?

– Є, звісно, ми не такі бідні, як наші міські родичі. До речі, Настя у вас чотири дні прожила, поверни мені гроші за три дні, що залишилися.

– З великим задоволенням.

Ліда спеціально вирушила з племінницею на вокзал, щоб простежити, що вона взяла квитки та поїхала додому. Вже повернувшись, Ліда намагалася забути все, що сталося за ці чотири дні. Ну нічого, більше ніяких гостей типу Насті, це Ліді послужило добрим уроком. Просто треба навчитися вчасно твердо говорити: «Ні!».