У мене є сестра. Ми з нею двійнята, але крім батьків та дня народження в один день нас не пов’язує нічого. Марина, так звати сестру, все життя все отримувала легко, за «гарні очі».

Мені ж доводилося добувати все важко зі шкільних років. Я не була такою комунікабельною, не мала можливості швидко вбирати інформацію. Сестрі було достатньо послухати на уроці, і домашню роботу можна не робити.

А мені доводилося сидіти над підручниками, щоби не скотитися на трояки. Марина дуже швидко підвела голову. Мама підтримувала цю зірковість, постійно ставлячи сестру за приклад і знецінюючи мої успіхи.

Сама Марина замість того, щоб якось допомагати мені, намагалася якнайбільше підкреслити різницю між нами і свою перевагу. Вона й так виграшно виглядала, а на моєму тлі взагалі сяяла. Те, що все саме падає їй у руки, не пішло їй на користь.

В університеті вона не доучилася на третьому курсі та вийшла заміж за одногрупника. Один декрет у неї плавно перетік у другий, і ось зараз їй двадцять п’ять років, двоє дітей, відсутність освіти, не надто хороший чоловік та маленька зарплатня. Я ж, звикнувши зі шкільної лави старанно працювати, вже зараз начальник відділу.

У цій фірмі я працюю з 18 років, навчалася на заочному, відразу застосовуючи теорію на практиці. Чотири роки тому вийшла заміж і вже маю дитину.

У нас із чоловіком хороший дохід, який дозволяє нам багато чого собі дозволяти. Наприклад, водити сина у приватний дитячий садок. Саме це, як не дивно, найбільше не подобається всім. Мама і раніше намагалася мене агітувати допомагати сестрі, але в мене такого бажання не виникало.

Спершу я ще якось намагалася допомагати їй грошима, але потім зрозуміла, що це сприймається як належне, навіть питали, чому так мало, ну я й перестала. Ось коли вона у своєму хисткому положенні пішла у другий декрет, тоді я й перестала їй допомагати.

Ми якраз із чоловіком тоді вирішили взяти іпотеку на квартиру більше. Для мама пояснення, що грошей немає, тому що іпотека була цілком переконливою.

Скільки ми з чоловіком заробляємо, вона не знає, тому тема допомоги сестри зів’яла. Періодично мама якось просила допомогти сестрі, але це були разові акції.

Але коли вона дізналася про приватний дитячий садок, то зрозуміла, що не останні гроші ми на це віддаємо, і почала мене соромити. — Я тут подивилася, скільки цей ваш приватний садок коштує.

Слухай, вам нічого робити, як такі гроші на вітер викидати? Ходили б у звичайний. А якщо така багата, то краще сестрі допомогла б. Подумати тільки: п’ятнадцять тисяч за садок.

Там що, горщики золоті? — не вгамовувалася мама. Я терпляче пояснювала, що у звичайному дитсадку ми мали лише недуги, доводилося наймати няню. Мама працює, а коли не працює, то допомагає сестрі. А свекруха живе далеко.

Тому і було вирішено, що простіше влаштувати дитину до приватного саду. Там і групи менше, і вихователі уважніше, і додаткових занять більше. Мама не відступала і щоразу порушувала цю тему.

Знову почалися прохання дати грошей сестрі на щось вкрай необхідне. Я вже не витримала і сказала, що сестра нічим не зобов’язана. А я свої гроші витрачатиму на свою родину, я для цього їх і заробляю взагалі.

Я б і допомагала, адже вона моя сестричка, але Марина так реагує на мою допомогу. Скинула їй на карту п’ять тисяч, а вона дзвонить: — Ти малому своєму купила чобітки на зиму в кілька разів дорожче. Що, як для сестри, так і шкода? Мої діти не такі як твій. Неприємно все це й прикро. Краще нічого не давати, ніж виправдовуватися.

КІНЕЦЬ.