Свою бабусю я любила більше за рідну матір. Всі найтепліші спогади пов’язані з нею, вона мене всьому навчила і готувати, і прати, і робити прибирання.

Влітку виїжджали з нею на дачу і для мене це були найщасливіші дні. Після того, як нас покинув тато, моїм вихованням займалася бабуся. Мама багато працювала, щоб забезпечити нас, а у вихідні найчастіше не була вдома, все намагалася влаштувати своє особисте життя.

Бабуся сердилась на неї за це, вони часто навіть лаялися, я ж спочатку сумувала без мами, а потім звикла, мені її замінила бабуся. Щоб я не зробила, вона ніколи на мене не гнівалася, жодного разу не кричала на мене, як мама, яка називала мене «безрукою», якщо я щось зробила не так.

Мені тоді здавалося, що мамі я навіть заважаю. Зараз маю свою сім’ю.

Бабусі не стало п’ять років тому, але я досі сумую за нею. Спочатку не могла повірити, що її справді немає, здавалося, що вона просто кудись вийшла і зараз повернеться.

Але минав час, діти вимагали уваги, і я почала звикати до втрати. Мама за цей час вийшла заміж, ми спілкуємося, але родинних почуттів немає ні в мене до неї, ні в неї до мене. Вона в цьому звинувачує бабусю, вважає, що це вона мене налаштувала проти неї, але я знаю, що винна в цьому тільки мама.

Нещодавно у неї стався напад, чоловікові вона стала не потрібна, і мені довелося на якийсь час забрати її до себе. Спочатку взяла відпустку, мамі стало трохи краще, і я вийшла на роботу.

Але вона постійно вимагає уваги, будить мене серед ночі, а нещодавно сказала, що не хоче залишатися сама вдома, боїться, що їй знову стане погано. Я їй пояснюю, що не можу звільнитися і постійно бути з нею, ми не зможемо всі прожити тільки на зарплату мого чоловіка, але вона образилася.

Я попросила свою сусідку, вона на пенсії і трохи грошей їй не завадить, щоби приходила до мами, поки нас немає вдома. Якось відчинивши двері, я почула розмову, мама скаржилася на мене сусідці, і мене вразили її слова: «Всі діти невдячні. Я ось свою дочку ростила, через неї і заміж не виходила, жила тільки для неї, а що отримала натомість».

Я одразу згадала бабусю і подумала, добре, що вона цього не чує.

КІНЕЦЬ.