Любов, як відомо, ніколи нічого не помічає і діє безрозсудно… А якщо справа стосується єдиного сина, то це взагалі набуває небачених обсягів…

…Галина Степанівна багато років чекала, що її єдиний синочок Микола одумається. Але так і не дочекалася…

Микола був пізньою дитиною. Він народився, коли батьки вже й не очікували. Хлопчик часто був слабий, тому мати носилася з ним всюди, доглядала, догоджала. Але явно перестаралася…

У результаті Миколка виріс дуже самозакоханим.

Навчався він не дуже добре, кілька разів залишався на другий рік і ледь закінчив дев’ять класів.

На цьому освіта Миколки й закінчилася… Він сказав:

-Не буду нікуди вступати. Навіщо знову сідати за парту?

-Ну, як це – заради чого? – сказав батько.

– А кому ти без освіти потрібний?! Хіба що, на полі десь.

-Та люди й без освіти такі гроші заробляють, які вам і не снилися!

-Ну-ну, – скептично відповів Іван Федорович.

Слова батька виявилися пророчими… Здобувши неповну середню освіту, Микола подався десь у Польщу на заробітки. Батьки не знали, чим конкретно займається син.

Миколка був на заробітках уже рік, як раптом не стало Івана Федоровича…

На поминки батька хлопець так і не приїхав… Навіть не вислав нічого, щоб матері допомогти.

Погорювавши місяць, Галина Степанівна влаштувалася працювати прибиральницею. Зарплата, звичайно, малесенька, але на передачі коханому синочку вистачить!

Галина Степанівна теж вже була часто слаба, і весь цей час молила Господа про те, щоб дочекатися повернення Миколки. Вона просто зобов’язана побачити, як її син стане розсудливим і заведе сімʼю, дітей… Хотіла побачити онуків.

За нею доглядала сусідка Надія. Таке сусідство – справжній подарунок долі. Надія працювала медсестрою, а отже, Галина Степанівна була у надійних руках. Крім того, квартири були суміжні. Один стукіт у батарею – і сусідка тут як тут…

…Микола нарешті приїхав із заробітків. Та додому він не поспішав. Чоловік поїхав до своєї знайомої Людмили, молодої жінки, з якою він переписувався поки був за кордоном.

Людмила зустріла Миколу привітно. Вона наготувала різних смаколиків, поставила на стіл біленьку, причепурилася. Нагодувала, напоїла, та й спати поклала.

Батьки Людмили, хоч і хитали головами, що зовсім його не знає, але змирилися. І то правда, щось їй не щастить із чоловіками. Всі подруги вийшли заміж і няньчать дітлахів, а Людмила у свої двадцять сім кукує на самоті.

Микола прожив у неї тиждень. А потім він покликав її із собою додому. Від щастя Людмила була на сьомому небі!

Галина Степанівна дивилася телевізор, як раптом у двері подзвонили. Вона відклала пульт і потихеньку пішла в коридор.

Жінка відкрила двері і ахнула! На порозі стояв її син Миколка!

-Микольцю, синку! – радісно закричала Галина Степанівна, обіймаючи сина.

– Ти ж у Польщі був! Ти повернувся?

-Повернувся. Досить тих заробіток. І, як бачиш, не один! Це Людмила – моя наречена. Ти ж не проти?

-Ні звісно! Місця всім вистачить.

Галина Степанівна раділа. Вона знала, що Микола візьметься за розум. Навіть наречену знайшов! Тепер усе буде гаразд…

Ах, якби вона знала, як помиляється!

А наступного дня Микола раптом сказав матері:

-Я тут твої речі зібрав. Не ображайся, мамо, але ти тут зайва. Ми молоді, у нас, сама розумієш…

-Як це?! Синку ти що, куди ж я піду?! – Галина Степанівна не вірила своїм вухам.

-А ось це не моя справа. Впевнений, знайдеться якась добра душа. На крайній випадок є будинки для людей похилого віку. Думаю, на вулиці не залишишся.

-Але, Микольцю…

-У тебе п’ять хвилин на збори!

Людмила мала ось-ось повернутися з магазину. Ще не вистачало, щоб вона почула розмову сина з матір’ю!

Коли співмешканка повернулася, матері вдома вже не було.

-А де Галина Степанівна? – поцікавилася Людмила.

-А мати поїхала, – розвів руками Микола. – Вирішила не заважати нам.

-Що за нісенітниці? – здивувалася молода жінка. – Особисто мені вона не заважала.

-Мені теж. Але якщо вона так вирішила, то чого мені її відмовляти?

А Галина Степанівна тим часом сиділа у сусідки Надії.

-Та що це таке? – обурено вигукнула сусідка. – Ви, вибачте, скільки на цю квартиру працювали? І заради чого? Щоб рідний син привів якусь бабу, та й виставив тебе геть?

-Та все я розумію, – сумно сказала Галина. – І все одно люблю його…

-Так, ніщо за вмінням прощати не зрівняється з материнським серцем, – задумливо промовила Надія. – Ось що, Галино Степанівно. Сьогодні переночуєте у мене, а завтра я завезу вас на дачу. Там добре! І подруг собі знайдете.

Хоча свіже повітря повернуло рум’янець на щоки Галини Степанівни, та почувалася вона не дуже. Вона подзвонила Надії.

-Мабуть, мій час підійшов. Надія, у мене до тебе прохання. Запроси сюди юриста…

Через тиждень Галини Степанівни не стало.

Дізнавшись, що матері більше немає, Микола плакав. Тільки зараз він зрозумів, що наробив, але було вже запізно.

-Пробач мені, мамо, – прошепотів він, схилившись над нею. – Вибач, що ти не побачила, як я взявся за розум. Але тепер усе буде інакше.

-Яка доля – не стало у гостях! – сказала Людмила, а Микола поспішно відвів очі. – Миколо? В чому справа?

-Ні, ні в чому, – зітхнув він.

Через кілька днів Миколі зателефонував юрист і запросив у свою контору. Побачивши там сусідку, Микола здивувався. Але, може, мати залишила їй гроші, чи якусь пам’ятну дрібничку? Чи щось попрохала? Скоріше друге, бо великих грошей у Галини Степанівни не було. А дрібничку могла і за життя подарувати.

Коли юрист зачитав заповіт, усі присутні застигли від здивування. Згідно з останньою волею, квартира тепер належить Надії Михайлівні. Тобто сусідці.

А з іншого боку, чого він хотів? І Микола розумів це, як ніхто інший.

Надія сказала Миколі:

-Микола, давай-но вийдемо. Ніхто не заперечує?

Заперечень не було.

-Ви знали? – спитав Микола.

-Знала, – кивнула Надія. – Але я була проти. У мене немає проблем із житлом, а чужого мені не треба. Отже, Миколо, я відмовляюся приймати спадщину. Ця квартира ваша.

Микола мовчав. А що тут скажеш? Сказати «дякую»? Безглуздо…

А Надія, скориставшись його збентеженням, продовжила:

-Миколо, візьміться за розум. Поки не пізно. Заради вшанування своїх батьків. Але насамперед заради самого себе.

Через рік Микола міг із чистою совістю сказати: “Так, тепер я взявся за розум!” Він влаштувався працювати слюсарем, але тепер Микола задумався і про освіту.

Микола і Людмила нарешті одружилися. Її подруга Ганна, з подивом відзначивши, що він не брехав, сказала:

-Що ж, подруго, рада за тебе! Вважай, що тобі дістався щасливий виняток. Щастя вам і дітей побільше! Тільки не забудь покликати мене в хрещені.

-Неодмінно!

Микола підійшов і, з усмішкою обійнявши дружину, прошепотів їй на вухо:

-Я тебе люблю!

-І я тебе!

Микола задумливо глянув у небо, і раптом йому здалося, що батьки, взявшись за руки, дивляться на нього і з усмішкою кивають. Звісно, ​​це була гра уяви. Але Микола достеменно знав: так воно і є.