Я зараз розумію, що люди дуже раді були це говорити, причому не тільки між собою, але і їй в очі.

По-друге, дуже приємно зробити боляче ближньому своєму, тим більше навіть перед совістю своєю можна виправдатися – сказав виключно правду! Галина насправді була … некрасивої. Невисока, кремезна, з короткою шиєю і короткими ногами. Чола і брів забагато, а очей – мало.

З зубами, знову ж таки, трапилася біда.

– Коли я з’явилася на світ, моя бабуся сказала, що я – не дитина, – розповідала Галина. – Начебто, відразу видно, здорова дитина не може бути такої на вигляд. Бабусю цю Галя ніколи в житті не бачила, донести думку постарався батько … як раз перед розлученням з матір’ю.

Що йому зробила тоді дванадцятирічна дівчинка – хто його знає? Але останнім “слівце” мужик сказати не посоромився. Немов в нагороду за те, що не попрацювала над зовнішністю, природа віддала Галині розумом.

Вона багато читала (на грунті чого з нею і зійшлися), миттєво засвоювала весь шкільний матеріал (особливо легко їй давалися точні науки), та й взагалі … радувала маму. І навіть вчителів.

Хоча наша географічка ніколи не пропускала нагоди нагадати учениці. – Ну да, що тобі ще робити, вчитися і вчитися, – могла сказати вчителька, виводячи в журналі заслужену п’ятірку.

– Життя все одно не влаштуєш! Клас послужливо сміявся, дівчина стискала зуби, хоча все ще було попереду. На другому курсі “політеху” вона вирішила влаштуватися влітку підробити, і в комп’ютерному салоні чи менеджер, чи то власник, цинічно процідив крізь зуби: – Чи не візьму.

Страшно дивитися. Можливо, не з тієї ноги став, а можливо, дружина кинула. Яка різниця? Він отримав свою порцію задоволення, на частки секунди відчув себе не таким обділеним життям, щастям, людяністю.

А Галина потім ревіла і питала: – Як жити, якщо ти, насправді, така негарна? Ми розводили руками. Намагалися їй говорити, що вона дуже навіть симпатична, але … без толку, адже відповідь знали і ми, і вона.

Не жити, а виживати, тому що сьогодні був цей менеджер або власник, завтра – незадоволена однокурсниця, післязавтра – дядько в маршрутці. Кожен нещасний по своєму і хоче зробити нещасним і ближнього свого. Рік пройшов після того, як вона отримала диплом. На роботу влаштовуватися ходила як на війну, і кожен раз, отримуючи відмову, думала – це все тому, що вона не така як всі інші.

А потім сталося диво. Лоча, індус, який навчався в місцевій мед. академії, загітував Галину поїхати … в Голландію, а Галя просто хотіла жити без цькування.

Через кілька місяців після переїзду у неї з’явилася сторінка у Фейсбуці. Через рік сторінка обросла фотографіями щасливою усміхненою дівчіни, яку на батьківщині називали страшною. У якийсь момент самотні фотографії змінилися знімками з симпатичним темноволосим хлопцем, вихідцем з Італії.

– Я почала жити, а не виживати, – похвалилася в месенджер вона. А я згадала, як ця усміхнена жінка плакала в юності і питала: – Як жити, якщо ти, насправді, не така як всі?

Секрет виявився простий: треба жити серед людей, які щасливі і не хочуть тебе принизити, щоб відчути себе краще. Шкода тільки, що у нас поки таких мало …

КІНЕЦЬ.