Іван гнав машину так, наче переживав не встигнути. Мобільник постійно брязкав – це Аліса засипала його повідомленнями.

Прочитав останні:

“Іванчик, ну ти скоро? Ти що так довго? Не знайшов довгі троянди? Ну купи блідо рожеві коротше, я не ображусь.»

“Ти краще приїдь швидше, поїдемо мені подарунки купувати!”

“Чекаю тебе!”

“Ну ти скоро?”

Іван усміхнувся і ще додав газу.

Виїхав із міста і замиготіли поля та знайомі села. Давно не їздив до матері. Більше року, відколи їздив до неї з Алісою.

Аліса морщила носик і явно нудьгувала. Мама нічого тоді не сказала. Але Іван зрозумів – їй Аліса не сподобалася.

І образився, що мати не оцінила, адже він до неї з такою красунею приїхав, а вона своїми сільськими мірками міряє!

Виїхав від неї тоді Іван роздратований.

Матері своєї він завжди соромився, невдаха вона.

І батько від них через неї пішов. Мати і до нього, і до Івана лізла зі своєю турботою, а батька це дратувало.

Батько тоді Іванові здавався дуже мужнім. Він із роботи прийде, кине брудний одяг, а мати все підбере, у прання понесе.

– Ну що мати! Їжу чоловікам неси! – батько Івану підморгне. – Так, Іване?

Іван погоджується, ну так, вони з батьком чоловіки. А що, батько їх не гульбанить, на дошці пошани висить його портрет, сусіди всі до нього з повагою ставляться, привітають:

– Доброго дня, Василю Івановичу, заходь, якщо треба щось!

А маму Галину Ігорівну дивною всі вважають, мовляв, не пощастило Василеві Івановичу, не та йому жінка дісталася!

Коли батько пішов, Іван на матір ображався, вона винна, що батько їх покинув!

І як школу закінчив, поїхав від матері до міста. Працювати там пішов, батько йому грішми допомагав, потім взяв до себе в автомайстерню.

У батька сім’я нова, дружина молода, батько молодець. Оксанка йому скоро народить, тож батько один не залишиться. Іван теж знайшов собі дівчину Алісу. Гарненька, зухвала, з такою піти кудись не соромно. Але, звичайно, витрати на Аліску великі, а як же. Батько каже, що гарна жінка догляду потребує. Зате видно, що чоловік не промах, раз поряд з ним така краля.

І все начебто було добре.

Іван гроші заробляв. Аліса десь у салоні через день нігті пиляла клієнткам. А потім у Івана так мило випрошувала подарунки та речі, що він не міг встояти.

Таке життя Івану подобалося, він крутий чоловік. Вона ніжна та податлива красуня. А дітей їм поки що зарано, для себе треба пожити, так батько йому радить.

І раптом… Аліса почала його нервувати!

Коли це почалося?

Телефон знову брязнув і на екрані майнуло фото Аліси і спливло повідомлення:

“Іванчику, я вже ображаюся на тебе! Марина прислала фотки, їй Руслан подарував таке класне колечко, а тебе все немає і немає!”

Іван прочитав це повідомлення, скривився і з’їхав на узбіччя.

Він раптом зрозумів, що його вже давно дратує, як вона його називає – “Іванчик”!

Та в неї всі Русланчики, Михайлики та Денисики!

Іванчик!

А ще дратує, що Аліса тільки й говорить про покупки та речі. Раніше йому здавалося, що це добре. А тепер просто нестерпно чути одне й те саме.

Іван подумав і написав перше, що спало на думку, в надії, що вона від нього відстане:

“Подарунка не буде, Віктор віджав у мене бізнес. Я порожній, нема на що подарунки купувати, я до матері поїхав!”

Цікаво, що вона відповість?

За хвилину на екрані телефону з’явилося те, на що Іван і розраховував:

“Я так і знала, що ти невдаха. Не сподівайся, що з тобою залишусь. Давно треба було тебе покинути!”

На задньому сидінні лежали квіти, які Алісі цього ранку не сподобалися. Вона їх майже жбурнула йому, зморщивши носик сказала: – Що ти приніс?

Іван підняв різнокольорові ніжні тюльпани, посміхнувся до своїх думок, дбайливо поклав квіти і знову сів за кермо.

Поки їхав до свого села, спогади про маму та дитинство вривалися в голову, ніби чекали, коли він захоче їх впустити.

І дочекалися.

Як нездужав він важко у дитинстві. А матуся від нього не відходила. Обтирала рушниками, чаєм трав’яним напувала, ноги обтирала водою з оцтом.

І він засинав. А мамині руки, білі, м’які, гладили його щоки. Одужував від її дихання, від шепоту, від тихої молитви.

І раптом вигуки батька:

– Залиш його, нічого з ним не станеться, іди сюди, чи про чоловіка забула?

Мати щось відповідала, але батько сварився, і вона пішла. І пішло те тепло, від якого він розм’якав. І як він забув про це?

І багато іншого згадалося, від чого защипало очі. І він їхав і підвивав від спогадів, від того себе, яким був він ще недавно.

Як взагалі він міг соромитись своїй матері?

Чому здавалося, що вона все каже і робить невпопад?

Невже вона його не вибачить?

Іван зупинив машину біля будинку, де виріс і де не був уже більше року.

Букет тюльпанів тремтів у його руці, коли він йшов до будинку, і раптом двері відчинилися і мама вийшла на ґанок. Вона здивовано вдивлялася – хто це приїхав? Потім побачила, що то Іван, зупинилася і… запереживала.

Іван з її погляду зрозумів, що вона не знає, що сказати, і хвиля сорому захлеснула його. Він ступив до неї, простяг квіти: – Мамо, я приїхав, я повернувся, мамо! Пробач, пробач мені, пробач!

Вона гладила його по волоссю, притискаючи до себе квіти, і шепотіла: –  Іване, Іванко мій, ну і добре, добре, що ти повернувся, синку! Іване мій! Іванко

*********

Батько здивувався, спочатку не повірив, що син більше не працюватиме з ним разом. Потім розсміявся: – Чув я, що материне виховання дасть про себе знати. Ну що ж, не скаржся на життя, сам вибір зробив!

– Іване, ти розлучився з Алісою? Виїхав від своєї дівчини? – мама переживала ставити запитання. Ще зовсім недавно син із нею не хотів нічим ділитися.

– Ні, мамо, я поїхав від чужої дівчини. Ми з Алісою зовсім різні. І я дуже сподіваюся, що колись зустріну ту, яка буде схожа на тебе, мамо. Така ж справжня, вірна та щира. І я ніколи її не ображатиму.

Вибач мені, мамо!

КІНЕЦЬ.