Мені 62, і останні 15 років я прожила-пропрацювала за кордоном. Назбирала грошей на гарне придане для своєї єдиної доньки. Подарувала їй на весілля двокімнатну квартиру в новобудові в елітному районі міста.

Подарувала з одним нюансом. Житло планувала записати на себе, адже хіба мало що, а молоді нехай живуть. Але в справу втрутилися дорогі свати. Насіли на мене з претензією, що так не піде.

Не хочуть вони, щоб їхній син жив у моїй квартирі на пташиних правах. Яким він буде главою сім’ї? Без статусу повноправного господаря будинку діла не буде. Я спершу обурилася, хоча сваритися не стала.

Гарна справа, квартиру купила я, а умови нав’язують чужі люди, але батьки зятя поставили ультиматум: або я переписую житло на дітей, або ніякого весілля не буде. Це був справжнісінький шантаж.

В той момент інших варіантів я не бачила. Донька дуже кохала свого обранця, а в мене серце розривалося. Ну як я позбавлю свою кровиночку щастя? Нічого їй не сказала про цю розмову, щоб не засмучувати доньку.

Довелося піти на умови сватів. Я вже тоді зрозуміла для себе, з ким маю справу, але мені-то з ними не жити. У підсумку свати домоглися свого, і я оформила квартиру на дітей. Відтоді минуло три роки.

Дочка із зятем живуть добре, і слава богу. За цей час у них народилася двійня. Поки я за кордоном, сваха допомагає дітям з онуками. Бачу, що сім’я вийшла міцна, щаслива. І мені на серці спокійно, як мамі.

Щоб не бути доньці тягарем на старості років, подбала і про своє благополуччя. Разом із чоловіком відремонтували в селі наш старий будинок. Мій чоловік на пенсії, але великий трудяга. Кожну копійку береже.

Без роботи не сидить. У вільний час таксує, а в сезон вирощує овочі та фрукти на продаж. Нещодавно приїхала вкотре додому із заробітків. Вирішили, що купимо собі нову машину, а нашу віддамо доньці та зятю.

Старенькій іномарці 13 років, але вона на ходу і в хорошому стані. Місткий сімейний автомобіль. Діти поки що на свій не накопичили, а донька якраз третім завагітніла. Машина в господарстві зайвою не буде.

Знаєте, інші б зраділи такому подарунку, а наші-то губи скривили й образилися. Вони вирішили, що ми їм нове авто віддамо, а старе собі залишимо. Це вже ні в які ворота не лізе!

І свати дорогі тут як тут, насіли з усіх боків. Знову стали претензії висувати. Навіщо нам, пенсіонерам, новий автомобіль? Цього разу я не змовчала. Висловила родичам усе, що накипіло. Твердо вирішила, що буде по-моєму.

Чому це раптом чужі люди моїми грошима розпоряджаються? А найприкріше, що моя донька не стала на наш із батьком бік. Ми ніколи для неї нічого не шкодували, а тут через стару машину образилася.

Як на мене, краще вже стара, ніж ніяка. І за це варто бути вдячним. Авто ми купили для себе і рішення не змінимо. Доброзичливе ставлення знову вийшло мені боком.

Наші свати живуть на пенсію і за весь час нічого не дали нашим дітям. Так, вони возяться з онуками, допомагають по господарству. Це не мало, але все ж таки! Чомусь дочка з чоловіком їм жодних претензій не висувають.

Хіба це справедливо? Підозрюю, що доньку “обробив” зять. Моя дівчинка ніколи не була ні жадібною, ні корисливою. Схоже, йому передалися батьківські гени. Йому теж завжди мало грошей.

Хоча сам нещодавно почав працювати в будівництві, робота завжди є. І той занадився наші гроші рахувати. Тепер діти з нами не розмовляють, а свати все підливають масло у вогонь і нацьковують їх проти нас.

Я б і пішла на мирову, хоча терпіти таке ставлення сил моїх більше немає. Хіба я не права в цій ситуації? Тепер думаю, як поставити на місце батьків зятя і напоумити дітей.

КІНЕЦЬ.