Намагатися знайти собі потрібну для життя людину, тоді як тобі самій уже стукнуло під 50, – штука важка. Я це прекрасно розуміла, але сидіти вдома самій, з купою кішок у квартирі теж не варіант. Крім того, жіноче серце влаштоване так, що воно не здаватиметься, напевно, до самого кінця.

У мене є якісь заощадження, я працюю, і квартира є. Я не погана виглядаю для свого віку, зрозуміло, тож хіба варто все кинути і піти з головою в тугу?  Мій перший чоловік був своєрідною людиною. Я вдячна йому за деякі моменти від щирого серця, чесне слово.

Наприклад, він ніколи не звинувачував мене за те, що я не можу мати дітей. Я точно знаю, що багато чоловіків не хотіли б жити з такою жінкою. Чудово все розумію, але моя недуга ніяк не залежить від моїх бажань чи старань і він був до цього готовий. Не дарма ми прожили з ним близько 20 років.

Але мінусів у його характері теж вистачало. Наприклад, безініціативність. Це був його найбільший, на мою думку, недолік. Ми непогано жили, не заперечую. Зірок з неба не хапали, але могли собі дозволити іноді виїхати за кордон, на відпочинок.

Машини в нас ніколи не було, та й місто, в якому ми живемо, не таке вже й велике, але як же мене дратував той факт, що в мого чоловіка ніколи не було водійських прав. Ну як це так, що ти не вмієш того, що вміють на Заході навіть підлітки?! Ну смішно ж.

Причому мої вмовляння і вимоги ніяк на нього не впливали. У його розумінні все було логічно: немає машини і прав не потрібно. Я намагалася йому донести, що в житті всяке буває. Від в’язниці і від суми не зарікайся. Та ні, він тільки посміювався і пропонував мені самій піти здавати на права.

Я, можливо, і пішла б. Та тільки в моєму розумінні ситуація, в якій дружина вміє водити, а чоловік – ні, це вже за межею. Подругам було б соромно розповісти. Або ось ще: яка людина при здоровому глузді не захоче поліпшити умови життя?

Я не кажу про віллу на березі моря, але хоча б поміняти квартиру на кращий варіант, якщо буде така можливість. Хоча б зробити ремонт. Це ж нормально! Але мій колишній дивився на це по-своєму. Коли я знайшла хороший варіант, ціна питання якого була досить невисокою, він відмовився.

Сказав, що йому буде набагато довше на роботу вибиратися, та й узагалі, косметичний ремонт – це максимум, який нам потрібен. А я завжди хотіла високі стелі, розумієте? Як стати спокійною людиною в такій обстановці? Загалом, у якийсь момент я зрозуміла, що розлучення – це питання часу.

Ми занадто добре знали одне одного, і більше ніякого інтересу між нами не було. Він спокійно відреагував на мою пропозицію, забрав свої речі, частину грошей і залишив квартиру мені. Без скандалів чи претензій. Навіть у цьому плані йому було начхати. Тоді як я відчувала величезний емоційний підйом.

Нове життя, невідомі можливості. Нові ритми зрештою. Забігаючи наперед, визнаю той факт, що я все ще живу одна. Через півтора року з моменту розлучення, але не тому, що я не намагалася. Навпаки. Просто, мабуть, такий зараз етап у моїй біографії. Сподіваюся, він скоро закінчиться.

Я зареєструвалася на безлічі сайтів, почала доглядати за собою і все ж… Хочу розповісти вам про останнього свого кавалера, з яким ми навіть прожили разом два місяці. Це були мої найсерйозніші стосунки після шлюбу. Він сподобався, бо в нього на кожне моє запитання була готова відповідь.

Він знав, здається, все на світі. Як краще готувати, як доглядати за рослинами, де краще купувати продукти, а ще він був удівець, тож списувати його самотність на поганий характер було б недалекоглядно. Порівняно з моїм колишнім чоловіком це небо і земля.

Завжди приємно, коли твої починання сприймають всерйоз і навіть дають слушні поради. Спершу ми просто зустрічалися місяць. Ну як, зустрічалися. Могли іноді просто прогулятися. Пройтися магазинами, посидіти в кафе. Він ніколи мені не відмовляв. \

Я працюю вчителем співу в молодших класах, тож у мене буває багато вільного часу, особливо після того, як нас перевели на віддалену роботу. Іноді, звісно, сумуєш за дітьми, але завжди розумієш, що діти – це діти і шум від них може набридати. Та й у мене своє життя, чоловіка потрібно знайти..

Коли ж мій обранець переїхав до мене, кілька днів я зовсім нічого від нього не вимагала. Він уранці йшов на роботу, але приходив зазвичай о четвертій. Для мене це було трохи зарано, але я готова була потерпіти і підлаштуватися. Головне, щоб він міг мені допомогти, приголубити, запитати, як минув мій день.

І дещо з цього він робив. Думала, що зрозуміла, як стати спокійною людиною. Але з практичного боку… Я такого не очікувала. Ніколи не думала, що існують чоловіки, нездатні поміняти лампочку. Тобто теоретично він міг  диплом написати про те, скільки в ній ват потужності і коли її придумали.

А от вкрутити її руками… Або навіть картину повісити на стіну – це катастрофа. Те ж саме з готуванням. Я сама вмію готувати, але вже перевірені страви. Скажімо так, з моїх особистих рецептів, а йому такі страви не подобалися. Треба, щоб було ситно, але допомагати – ні.

Що сказати, ініціативи хоч відбавляй, але ж чоловік ще й рукатим має бути. Тож стосунки наші поступово почали напружувати нас обох. І в якийсь момент він з’їхав, а я не стала його зупиняти. Що хотілося б сказати: я абсолютно не шкодую про те, що розлучилася.

Думаю, ми б повністю розчарувалися одне в одному. Так, деякі речі для себе я зрозуміла, але, з іншого боку, не бачу сенсу щось змінювати у своїх поглядах і у своїй поведінці. Шкода тільки, що у мене пізнє розлучення і мій вибір чоловіків не такий багатий, яким би міг бути, років 10 або 15 тому.

Думаю, на мене все ще чекає попереду, однозначно, а поки потрібно набиратися терпіння і сподіватися на краще. Все обов’язково буде добре, я це точно знаю. Життя і після 50 років триває, а сумувати будемо потім…

КІНЕЦЬ.