Бабуся Тетяна сиділа біля темного вікна і уважно слухала, як дзвінко тарабанить по підвіконню осінній дощ.

– Бабуся, що з тобою? – сімнадцятирічна Таня, яка вже збиралася йти додому, раптом помітила у бабусі на очах сльозинки. – Ти плачеш, бабусю?

– Ні, не плачу – відповіла бабуся, і швидше змахнула з щоки сльозу. – Це дощ.

– Який дощ? – застигла онука. – Дощ іде за вікном, а ти сидиш тут у кімнаті.

– Ну і що? – винувато посміхнулася Тетяна старша. – Я ж тепер на погоду так реагую. Як тільки дощ на вулиці йде, так і в мене одразу дощ на щоках.

– Та ну тебе, – внучка посміхнулася, і скоріше обняла бабусю. – Не обманюй. У тебе щось сталося?

– Ні, не сталося. Не переживай. Іди до дому. Ти ж вже зібралася. Парасольку не забудь.

– Та як я піду, якщо ти плачеш?

– Я не плачу.

– Чесно?

– Чесно.

– А сльози?

– А сльози, це так. Вікове.

– Просто так, ні з того ні з сього?

– Ага. Згадалося мені дещо. День сьогодні такий.

– А що тобі згадалося?

– Згадалося, як рівно шістдесят років тому я теж йшла з цієї квартири. І теж – від бабусі Тетяни. Я чомусь це запам’ятала – сьогодні ж наші з тобою іменини. Вересень.

– Ну, так, ми ж з тобою вже привітали одне одного. І що? Ти йшла, а далі? – У Тані в очах виникла цікавість.

– Все, йди, – відмахнулася бабуся, потім схаменулась, і поцілувала внучку в щоку. – Іди.

– Ну, бабусю, якщо ти почала, то домовляй.

– А ти не запізнишся на автобус?

– На якій? Їх тепер повно, і вони всі ходять допізна. Розповідай, цікаво ж.

– Та що там розповідати. Там було дуже сумно. Я того дня пішла, а її вночі не стало. Ось.

– Ой! – Внучка дивилася на бабусю величезними очима. – Як це не стало?

– Як як. Ти ж не мала, знаєш, як це буває. І тоді дощик теж йшов. Такий самий. Дзвінко тарабанив вікном. Я це добре пам’ятаю. Тому й сльози у мене… Потім я за якийсь час вийшла заміж, і сама почала жити в цій квартирі. А тепер ти… Ідеш… У наші з тобою іменини… Начебто кіно мені заново показують, але тільки ролі грають інші. Я – замість моєї бабусі, ти – замість мене… Так що, якщо що – ти теж у цю квартиру перебирайся, гаразд? Я вже твоїм батькам сказала. Ти тут маєш жити.

– Ну, бабусю… Ну яка ще квартира? Живи вічно, гаразд. – Таня скоріше обняла бабуся. – Я тепер так переживаю.

– А чому переживаєш?

– Переживаю йти від тебе.

– Ну, ось ще. НЕ вигадуй. Це я так просто сказала. Не для того, щоб тебе затримати. Тому що ти мене допитувати стала – чому сльози чому. Все, йди, давай, додому. На тебе батьки чекають.

– Ну і що? Вони ж зараз удвох, а ти залишишся зовсім одна. В такий день.

– У якій – такий?

– У дощовий. Слухай, а чому ми з тобою наші іменини не відзначаємо? І взагалі, чому тепер іменини ніхто не відзначає? Це ж не чесно! Зараз я подзвоню мамі, і скажу, щоб вона взяла тата і приїхала до нас із пляшечкою ігристого.

– Яке ігристе? Ти що? Не вздумай цього говорити! Ти ще дитина!

– А ось я як надумаю!

Таня-молодша швидше набрала на своєму телефоні мамин номер.

– Ти де? – суворо запитала та.

– У бабусі.

– Коли приїдеш додому? Тобі завтра до інституту, не забула.

– Мамо, а ти чому сама забула привітати свою маму з іменинами? І мене також, до речі.

– А що, сьогодні у Тетян іменини? Ну, вітаю. Бабусі передай трубку, я її привітаю.

– Ні, не передам. Приїжджайте з татом негайно сюди і привітайте її особисто.

– Не вередуй! Дай, говорю, бабусі трубку!

– Не дам! І якщо ви не приїдете…

– Ми точно не приїдемо, бо вже пізно. Ми завтра працюємо.

– Ну і добре! – Вигукнула дочка. – Тоді я взагалі залишюся тут ночувати. З бабусею. І ми з нею гуляємо всю ніч.

– Ти що надумала?

– А що такого? Якщо не хочете нас привітати, ми якось самі! Маю гроші на карті, на ігристе вистачить.

– Гроші на твоїй карті – це на обіди в інституті! Не смій їх просто так витрачати!

– Це не просто так. І якщо що – я без обіду обійдуся. У мене бабуся Тетяна є. – Таня відключила зв’язок, і весело підморгнула бабусі, яка дивилася на неї стривоженими очима.

– Зараз я зателефоную двом дівчаткам, і вони також до нас приїдуть. Бабуся, ти не проти, якщо нас привітають ще й мої подружки?

– Це правда? – У бабусі Тетяни засвітилися очі. – Ти залишаєшся у мене ночувати?

– Ну, звісно, бабуся! Ми ж із тобою Тетяни! Ми сьогодні іменинниці! Ну що, гуляємо всю ніч? Ти готова?

– Ще й як готова!

Вранці Тетяна молодша запізнилася на першу лекцію. Тому що вночі у них із бабусею було так весело… Так весело…

КІНЕЦЬ.