Марина поверталася додому, біля під’їзду вона зустріла подругу Ніну. – Привіт. Як життя, що нового? – поцікавилася Марина. Подруга дивилася на неї з подивом, а потім не витримала: – Марино, ти що зовсім нічого не бачиш? – Ти про що? – здивувалася Марина. – Михайло твій зраджує тобі. Я живу поруч, все бачу, – раптом сказала подруга. – Ти помиляєшся, Михайло не такий, – не вірила у почуте Марина. – Ось дивись, – Ніна відкрила фото на телефоні. Марина глянула на фотографію, і земля пішла з-під її ніг

 

Марина, дівчина відповідальна та добра, вийшла заміж за Михайла у двадцять сім років. Тобто вже не дівчиськом, а цілком тямущою у життєвих питаннях жінкою. Принаймні вона себе вважала такою, що відповідально підійшла до сімейного життя. Незважаючи на молодість, вона вже знала, зі спілкування зі своїми заміжніми подругами, жінками, що свекрухи бувають різні.

Дехто приймає невістку з душею, а дехто не може так, їм здається, що син вибрав за дружину не ту, про яку вона мріяла. Ще є такі, яким хочеться перекласти свою відповідальність на чиїсь плечі, щоб самим ні про що не думати, але все це буває до певного часу. Потім пожинають плоди своєї безвідповідальності.

У Марини з Михайлом були романтичні стосунки, любили один одного, мріяли про сім’ю та дітей. Одразу після весілля жили у невеликій двокімнатній квартирі, що дісталася їй від бабусі. Зробили ремонт, Марина раділа, що гніздечко їх вийшло затишним. Але радість була недовга, наступного дня після ремонту приїхала свекруха з великою сумкою:

– Так, діти мої, я житиму з вами. Мені одній сумно, і мені потрібно контролювати чим ти годуватимеш мого сина, – звернулася Галина до невістки, заглядаючи в холодильник.

– Чим ти нас сьогодні годуватимеш? – дивлячись на невістку продовжувала вона.

– Зараз, щось приготую, – зніяковіла Марина.

– Сину, ти чуєш? Вона щось приготує! Вона тебе нагодує невідомо чим!

– Мамо, ну з чого ти це взяла? Марина завжди готує, я голодним не буваю, – намагався заступитися за дружину Михайло.

– А що ти заступаєшся? Я тебе завжди годувала правильною та здоровою їжею, заздалегідь продумувала, що приготувати. Я не дозволю твоїй дружині зіпсувати твій раціон. Марино, ти чуєш? Тепер складатимеш меню і консультуватимешся зі мною, – переможно дивилася свекруха на невістку.

Минув місяць їхнього спільного життя втрьох, мати жила в маленькій кімнаті, вони в тій, яка більша, причому в прохідній. Галина у будь-який час дня і ночі могла пройти повз, причому не вважала, що повинна ходити тихо, молодь спить міцно у них міцні нерви, так вона вважала.

Марина втомилася від контролю, закидів, їй не подобалося, що свекруха сує свій ніс скрізь, ну просто у всі їхні справи. Не витримавши, вона попросила Михайла поговорити з мамою, щоб та не втручалася у їхні справи.

– Михайле, зрештою це наша з тобою сім’я, і ​​ми самі повинні вирішувати свої проблеми по-своєму, а не за її вказівкою. Нехай іде до себе додому і встановлює свої порядки.

– Але мама дбає про нас, і потім я єдиний син, я не можу залишити її одну. Вона здає свою квартиру, і житиме у нас, – відповів чоловік.

Життя Марини була важким, але вона терпіла всі образи, сварки, свекруха спеціально при сині вказувала, що вона не прибирає, готує несмачно.

– Не про таку невістку я мріяла для свого сина. Ти ж нічого не вмієш, і готуєш, аби як, – а сама завжди наливала собі добавку.

Марина мовчала, як же, адже це мати її коханого чоловіка, а свекруху не вибирають, доводиться миритися з цим.

Слава Богу, що свекруха жила з ними лише до народження дитини, народився маленький Степан. Як тільки Марину з сином чоловік привіз додому, свекруха швидко зібрала свої речі та пішла зі словами:

– Іду я від вас, діти маленькі ночами плачуть, не буде мені спокою, мені нервувати не можна.

Марина раділа, нарешті, сама собі господиня. Свекрухи не було близько року, а Михайло відвідував її майже щодня, іноді просив дружину, щоб вона поклала матері щось поїсти. Марина мовчки накладала свекрухи поїсти, нехай несе, аби тут не вказувала. Вона жила вільно та спокійно без свекрухи.

Маленький Степан ріс повненьки, гарненьким, усміхався всім поспіль, коли Марина гуляла з ним. Якось гуляючи у парку із сином, зустрілася з подругою, яка живе поруч із її свекрухою Галиною. Спілкувалися, у подруги доньці шість років, Марина казала:

– Ось у тебе вже доньці шість років, а мій ще зовсім маленький, хоч ми з тобою однолітки. Ну, нічого виростемо. Аби вдома все було добре.

Подруга дивилася на неї з подивом, потім не витримала:

– Маринко, ти що зовсім нічого не бачиш і не знаєш? Михайло твій з новою дівчиною ходить до матері в гості, подарунки їй носять, я живу поруч і все бачу.

У Марини земля пішла з-під ніг. Вона і вірила, і не вірила. Але подруга говорила переконливо.

Увечері запитала у Михайла прямо:

– Це правда, що в тебе інша, і ти з нею ходиш до своєї матері? І хто вона? Я все знаю.

Михайло дивився на дружину здивовано, звідки вона могла дізнатися, але бачив, що вона впевнено говорить.

– І що? Так правда. Мама моя правильно каже, що чоловікові потрібна турбота та ласка, а ти весь вільний час віддаєш сину. Носишся зі своїм синочком.

– Ти що таке кажеш, що він тільки мій син, а ти хто йому? – обурено з образою спитала дружина.

Михайло явно зі слів матері відповів:

– Не знаю, мій чи не мій. Я тести не робив, але мати каже, що в нашому роді таких повненьких як Степан не було.

– Михайле, діти в дитинстві часто бувають повненькі, потім виростають і витягуються. Степан ще зовсім маленький, — зі сльозами на очах говорила вона.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩