Недавно я наважилася і попросила свою свекруху Ніну Степанівну піти.

Спокійно настільки, що сама потім, осмислюючи ситуацію, отетеріла. Зазвичай я до останнього мовчу і потім не витримую. А тут, певне, вже сили скінчилися.

Днями чоловік поїхав у відрядження, а його мама тут як тут. Допомагати! І не просто допомагати, а ще й із ночівлею! Це турбота чи недовіра? Каже: в мене знайома, яка одного разу загриміла вночі до лікарні, коли чоловік був у відрядженні.

Але моя мені ще додала: “Щоб тобі не нудно було”.

А я не просила. І допомагати мені нема чого: син посиленої уваги не вимагає, вдома чистота. Я тільки розслабилася, завалилася на улюблений диван.

Добре, пообідали з нею і почалося.

Вам потрібно купити це, і це.

Навіщо? Я не можу ніяк шафи розібрати зі своїми запасами, викидаю, викидаю, а там звідкись знову і знову береться зайве.

Дитину треба вчити ходити, вже час (йому ще 8 місяців немає!). І на горщик давно пора сідати, мої діти в 5 місяців вже просилися самі.

Намагаюся пояснити, що все дуже змінилося з тих часів, коли вона була мамою малюків. Слава богу, зараз немає великої необхідності у борщиках у 4 місяці та горщику з 5.

*сама думаю, чому моя дитина не така геніальна, як мій чоловік у дитинстві. Мої гени мабуть все зіпсували*

Гаразд, зійшлися на тому, що я мати і мені видніше.

Поки я займалася з малим, Ніна Степанівна провела ревізію в холодильнику: А де те? Чому не купила?

– Тому що ваш син поїхав, а я це не їм сама.

– Ні, має бути запас, я куплю.

*я мовчки пішла*

Тут вона вирішила зателефонувати старшому синові, спитати, як справи. І покликати його із сім’єю в гості. До мене. Чудово. А власницю дому спитати?

Я сяк-так зібралася, спокійно зателефонувала дружині брата і сказала, що сьогодні дуже важкий день, і я не хочу зустрічати гостей. Вона відповіла, що, звичайно, вона все розуміє.

Свекрусі я, не підвищуючи голосу, сказала, що допомога мені не потрібна.

Коли треба буде, подзвоню обов’язково. На сьогодні – все. Спасибі і до побачення!

Я навіть не зрозуміла її реакцію, чесно кажучи. Чи то здивування, чи ступор. “Так не можна” – сказала вона.

– Я справді дуже втомилася сьогодні, хочу побути сама, а вам краще додому поїхати. І давайте ви приїжджатимете, коли ваш син вдома. Він не так надовго поїхав, щоб ви прямо встигли скучити за нами.

Очманіти. Я сказала це спокійно, без претензій, без емоцій.

Тут мені здалося, що вона образилася. Або, може, просто теж здивувалася. Зібрала речі та пішла. Я, звичайно, потім увечері переживала, що дарма я так напевно. Але! Я не лютувала, не підвищувала голос. Я справді від неї втомилася. І, зрештою, я її не кликала і не чекала.

Головне, за що я переживала – як відреагує чоловік. Але Богдан мене підтримав, сказав, що я молодець і треба захищати свої межі. Навіть якщо це доведеться робити щоразу.

П.с.: Сьогодні зі свекрухою ми поговорили, я вирішила зателефонувати сама, запитати, як справи. Розмовляли з Ніною Сстепанівною нормально. Може моє спокійне ставлення до ситуації матиме ефект? Знаєте, як буває, такі люди харчуються негативною енергією, а тут гоп – і байдужість. І взяти вже нічого.

Цікавий вийшов досвід взаємин з мамою чоловіка, словом.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Джерело