Олена з гордо піднятою головою вийшла з квартири своєї подруги Тетяни. Щойно в неї відбулася неприємна зустріч і така ж неприємна розмова.

В квартирі в Тетяни Олена застала свого чоловіка! Як виявилося він зраджував їй вже дуже давно…

Олена подзвонила своїй матері, щоб та зібрала речі чоловіка, а сама викликала таксі і вирішила поїхати в басейн.

– Зараз поплаваю, зніму напругу і тільки потім піду додому! Не варто маму і доньку засмучувати своїм поганим настроєм! – вирішила молода жінка.

Однак в басейні, усміхнена дівчина-адміністраторка зажадала від неї медичну довідку, без якої пускати її в басейн категорично відмовилася.

Олена хотіла піти в спортзал, щоб на боксерській груші позайматися, але зрозуміла, що й туди її без довідки теж не пустять.

Тоді молода жінка вирушила в кафе, яке було неподалік її будинку.

Туди вже точно всіх пускають, і довідку від лікаря не вимагають!

Олена сіла за столик, замовила ігристого, але легше не ставало.

– І чому це мене ігристе зовсім не бере? Це ж треба, вже впʼяте замовляю, а толку нуль! – подумки сердилася Олена.

– Дівчино, дівчино, а вам додому не пора? Мені здається, що вам вже вистачить! – порадила їй офіціантка, яка принесла чергове замовлення.

– А я твоєї думки і не питала! Однак, якщо мені тут не раді, то я знайду місце, де мені ніхто не вказуватиме, що я маю робити! – відповіла Олена офіціантці, розплатилася і пішла до виходу.

З кафе Олена вийшла і навіть до парку дійшла, а ось уже там ноги її нести відмовилися. Здивована жінка присіла на лавку і заспівала:

«Ой у лузі червона калина…»

Співала вона непогано, тому вже через п’ять хвилин біля неї почали зупинятися перехожі.

– Олено Анатоліївно? Це ви? А що ви тут робите? – поцікавився у молодої жінки Микола Максимович, який вийшов на вечірню пробіжку і раптом побачив свою заступницю, яка співала на лавці в парку.

Олена обернулася й очам своїм не повірила.

– Миколо Максимовичу? А що ви тут робите?

– Я? Бігаю, напругу після роботи знімаю, а ось ви, здається, цю напругу якимось іншим способом зняти вирішили, – розсміявся генеральний директор компанії, в якій Олена Анатоліївна вже три роки заступницею директора пропрацювала.

– Нічого ви не розумієте, Миколо Максимовичу. Я в басейн ходила.

– Плавали? Чудове рішення, я теж часто туди ходжу. Мені дуже подобається.

– Не плавала я! Мене не пустили! Я медкомісію ще не пройшла. Завтра піду! Потім я хотіла в спортзал піти з боксерською грушею позайматися!

– Чудове рішення! Я, між іншим, уже непогано боксую. Хоча, коли у ваше місто приїхав, зовсім цього не вмів робити. Але тренер у вас чудовий. Хочете я вас із ним познайомлю?

Олена з цікавістю глянула на свого начальника.

– А він же ж дуже гарний чоловік! І як я цього раніше не помічала? І, здається, не одружений! Адже він від нещасливого кохання в наше містечко, кажуть, втік. І, як не дивно, за весь час, що я в його компанії працюю, жодного службового роману не завів. Це потрібно виправити! – замислилась Олена.

– Миколо Максимовичу, а вам не цікаво, чому я тут на лавці в такому вигляді сиджу і співаю? – поцікавилася Олена у свого начальника.

– Дуже навіть цікаво, – чоловік посміхнувся. – Але запитувати якось незручно.

– А я сама вам розповім. Мені зручно. Так ось! Мій чоловік, за якого я вийшла заміж одразу після школи, і з яким я прожила десять років, загуляв від мене з моєю подругою.

– Буває, – спробував заспокоїти жінку Микола.

– Буває? Та що ви не кажете! Він так за мною бігав свого часу, так умовляв, таке обіцяв. Щоправда, потім якось швидко здувся.

– Не зрозумів!

– А що тут незрозуміло? Одразу після весілля я завагітніла, дочка у нас народилася.

– І що?

– Нічого! Я у відпустку по догляду за дитиною пішла, а його мій батько у свою фірму електриком влаштував.

– Але потім він вивчився і вже, напевно, заступником у вашого батька працює.

– Ким працює?! Його електриком тримають тільки тому, що батько мій його тесть. Він нічого робити не вміє, і не намагається навіть навчитися. Останнім часом його одного вже нікуди і не посилали, щоб уникнути неприємностей. Щоправда, рік тому він почав мені говорити, що підробітки бере. Я навіть пишатися ним почала. А виявилося, що він у ліжку моєї подруги підробляє. І втомлюється так сильно, що нещодавно грошей на відпочинок у мене випросив. Як виявилось, на двох.

– Цікавий екземпляр вам у чоловіки дістався, Олено Анатоліївно. А ви ж вищу освіту маєте, я не помиляюся? Без неї вас у мою компанію не взяли б!

– Звичайно! Я ще, коли з донькою в декреті сиділа в інститут вступила і закінчила його, між іншим, сама. Навчання мені нелегко далося, адже я до того моменту вже на роботу вийшла, та й дитина у мене ще маленька була, а батьки мій будинок за містом купили, і нас одних залишили, щоб не заважати, але я диплом сама написала і захистила без проблем!

– Цілеспрямована ви жінка. А чому ви в батька свого працювати не стали?

– Я стала! У нього я й працювала, поки вчилася, та й потім теж там же працювала. Та ось тільки до мене постійно всі зі скаргами на чоловіка бігали, і коли ваша компанія співробітників набирати стала я й сказала батькові, що хочу спробувати себе сама. Він відпускати не хотів, але я наполягла.

– Добре, що наполягли. Така співробітниця, як ви – це просто скарб для роботодавця.

– Дякую за комплімент, Миколо Максимовичу.

– Це не комплімент, а констатація факту.

– А що це ми все про мене, Миколо Максимовичу? Не хочете розповісти, як ви в нашому містечку опинилися? – раптом поцікавилася Олена у свого начальника.

Той усміхнувся, але вирішив підтримати розмову. Все одно жінка завтра нічого не згадає, швидше за все…

– А що тут розповідати, Олено Анатоліївно? Я був одружений, свою дружину дуже любив, дітей хотів, а вона все почекати просила. Я чекав, сподівався, багато працював. А потім, як у тому анекдоті…

– В якому?

– Повертається чоловік із відрядження… Продовжувати?

– Не варто, я здогадалася! Миколо Максимовичу, у мене до вас ділова пропозиція. Тільки ви нічого не подумайте.

– Слухаю вас уважно, Олено Анатоліївно.

– Я чоловіка свого не люблю давно, але, як ви розумієте, мені дуже прикро, що він так зі мною вчинив.

– Розумію, сам у такій ситуації був. Правда я ж свою дружину любив дуже, коли з іншим мужиком її застав і розлучитися вирішив!

– Так ось. Напругу в кафе зняти мені не вдалося. Злість так і переповнює! А ви ж чоловік вільний! Я не помиляюсь?

– Не помиляєтеся.

– Давайте може десь влаштуємо романтичний вечір?! Давайте, Миколо Максимовичу? Ви згодні?

– Олено Анатоліївно, ні, я не згоден.

– Я вам зовсім не подобаюсь?

– Ви? Дуже навіть подобаєтеся, але я не можу скористатися пропозицією жінки… Даруйте, яка явно гульбанила… Це не по-чоловічому. Але ми можемо повернутися до цієї розмови пізніше, коли ви будете усвідомлювати свої слова і дії.

– Пізніше? Ні, так мене не влаштовує. Піду я, мабуть, пошукаю когось менш занудного. І як це така хороша ідея мені на думку в кафе не спала!

Олена спробувала підвестися з лавки, але це їй не вдалося.

– Олено Анатоліївно, давайте я вас додому краще проведу. А завтра обговоримо вашу привабливу пропозицію. Підходить?

– Підходить! Тільки ось мама, напевно, розсердиться. Та й донька злякається.

– Нічого, я їм скажу, що це ми річницю створення фірми святкували.

– І ви на такий захід у спортивному костюмі прийшли?

– А що? Ось такий я несерйозний начальник.

Микола Максимович допоміг Олені Анатоліївні піднятися з лавки і повів її в бік її будинку. Дійшли вони майже без пригод, Олена показала начальнику, куди її вести треба.

Біля під’їзду, щоправда, до них підбіг якийсь дивний чоловік, у руках якого були пакети з одягом.

Але Микола Максимович йому сказав, що грошей у нього з собою немає.

А цим чоловіком був Славко, чоловік Олени, якого теща за вказівкою доньки, щойно виставила з речами з квартири.

Микола Максимович звісно ж його не знав.

Славко ж із цим мужиком, який його дружину вів, навіть сперечатися не став.

А чого з ним сперечатися?

Він із дружиною поговорити хотів, але та, схоже, не в змозі з ним стосунки з’ясовувати…

Мати Олени Марина Степанівна, побачивши дочку, вдала, що нічого особливого не трапилося.

Вона просто показала Миколі Максимовичу, куди її покласти треба, а потім подякувала за те, що він її дівчинку додому провів…

…Наступного ранку Олена прокинулася дуже слабою, проте все те, що сталося напередодні вона згадала.

– Я застала Славка в ліжку Тетяни. Жахливо, звичайно, а потім я гульбанила в кафе і співала у парку на лавці. Там мене знайшов Микола. І я йому запропонувала піти до нього… Боже мій! Доведеться звільнятися! Сором який! Сподіваюся, що він нікому про це ще не розповів. А тато мене завжди до себе назад візьме, – вирішила Олена, прийняла ванну і, не снідаючи, вирушила на роботу.

Не відкладаючи справи, молода жінка написала заяву і пішла до начальника.

– Доброго ранку, Олено Анатоліївно, – привітав той підлеглу.

– Доброго?

– У мене особисто він добрий. А у вас?

– А у мене після вчорашнього не дуже. Сором же ж який…

– Не розумію. Ви про що?

– Я про свою вчорашню поведінку. Підпишіть мою заяву, Миколо Максимовичу, і я піду свої речі збирати.

– Не зрозумів! З чого раптом я повинен відпустити таку цінну співробітницю, та ще й без відпрацювання?

– Але вчора…

– Вчора ви збиралися йти в суд, щоб подати заяву на розлучення. Потім ви хотіли піти в поліклініку і почати проходити медичну комісію, щоб разом зі мною в басейн ходити і в спортзал. Вам відгул потрібен, щоб усе це встигнути? Ідіть, я не проти. Звільнятись для цього зовсім не обов’язково!

– Але я…

– Що ви?

– А більше я нічого робити не збиралася?

– Ви? Ні, я не пам’ятаю. То що, відгул потрібен?

– Потрібен. Піду я, а то мені дивні речі здаватися почали!

– Буває, не переживайте. Все перемелеться. Я по собі знаю.

Олена справді в цей день і в суд сходити встигла, і навіть медкомісію майже повністю пройшла. Тож незабаром вона зможе з Миколою Максимовичем і в басейн, і в спортзал ходити.

Увечері в двері квартири Олени подзвонили. На порозі стояв Микола Максимович у спортивному костюмі.

– Олено Анатоліївно, дозвольте запросити вас на вечірню пробіжку. Добре напругу знімає!

– Я не проти, Миколо Максимовичу, але там на лавці мій чоловік сидить, а він мені знову настрій зіпсує.

– Цей? Який учора зі сміттєвими пакетами до мене підходив? Ви не хвилюйтеся, переодягайтеся, а я піду з ним поговорю.

Що казав Славку Микола Максимович, Олена ніколи не знала, але він до неї більше не приходив, і на примиренні в суді не наполягав.

Так що через місяць подружжя розлучили. Ділити їм було нічого, разом вони нічого не нажили, окрім дочки, але ту Славко із задоволенням дружині залишив.

Аліменти, правда, платити, напевно, доведеться. І це проблема. Адже він ніде тепер не працює…

Микола Максимович почав зустрічатися з Оленою Анатоліївною ще до того, як вона з чоловіком розлучилася. Жінка подобалася йому давно, і саме тому ніяких романів він не мав, але руйнувати чужу родину він не хотів.

Олена, яка справді чоловіка вже давно не любила, залицяння начальника прийняла з радістю. Як тільки вона офіційно розлучилася зі Славком, Микола запросив її до Львова, і жінка погодилася.

Номери вони зняли окремі, проте романтичне місто зробило свою справу, і з подорожі вони вже повернулися разом.

Багато співробітниць заздрили Олені Анатоліївні чорною заздрістю, але ту це не цікавило.

Вона вважала, що має право бути щасливою. А плітки? Та нехай обговорюють, їй до цього діла нема.

Минув час. Микола зміг подружитися з донькою Олени Катрусею, сподобатись Марині Степанівні, і підкорити Анатолія Юрійовича своїми діловими якостями.

Тож коли Олена оголосила, що виходить заміж за Миколу, ніхто не здивувався.

Весілля було скромним. А навіщо їм пишне торжество потрібне

І в Олени, і в Миколи все це вже було, але щастя їм це не принесло.

Головне ж це те, що вони знайшли один одного!

КІНЕЦЬ.