«Ваші дітu заважають мені сnатu ночамu. І якщо заява в nоліцію на вас не діє, то nобачимо як засnіваєте, коли наrрянуть соціальні nрацівнuкu!»

 

Мою сусідку звуть Анастасія. Нещодавно в її житті трапилась радісна подія – вона одружилась, щоправда вдруге. У Івана від першого шлюбу був синочок, а у Насті – донька. Та обоє були надзвичайно добрими, людяними, щедрими, ввічливими людьми. Загалом я пораділа, що вони знайшли один одного.

Діткам же з першого дня було комфортно разом. Вони легко знайшли спільну мову і почали гратися. На той момент обом було біля п’яти років.

Декілька днів тому я йшла з магазину і біля під’їзду на лавочці побачила Анастасію, вона видалась мені дуже сумною, тому я вирішила, що щось трапилось і захотіла поцікавитись, чи можу чимось допомогти. Та не встигла я поставити питання, як питання прилетіло в мою сторону:

– А що наші дітки дуже тобі заважають?

– Чому ти так вирішила? Ні, зовсім не заважають.

Як виявилось, наша ще одна сусідка написала заяву в поліцію на Настю і її чоловіка, бо нібито їхні діти заважають їй жити. Що не день, то сміхи, крики, писки, біганина.

На той момент в мене склалося враження, що ми говоримо про різних дітей. Скільки часу минуло з дня їхнього переїзду і ні разу мені не захотілося зробити зауваження діткам. Так, це діти, і буває, що зайвий раз десь посміються, гримнуть, але це ніяк не заважає мені жити. До того ж, не сядуть вони як статуї і не сидітимуть так цілодобово.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩