Женя більше не розмовляє зі мною. Хоча він мій старший брат. І я ніколи не хотіла йому зла. Впевнена, як і він мені.

Але вийшло, як вийшло. І, на мій глибокий жаль, поміняти вже нічого не можна. Ось такий початок у моїй історії, втім, він і кінець. Розповім лише, що цьому передувало.

З братом ми народилися і виросли у невеличкому селі. З мамою, татом і бабусею. Час був важкий, але для нас, дітей, він здавався просто фантастичним.

Місцева школа налічувала кілька сотень учнів, а вчителів була зовсім жменька. Тепер я розумію, чому вони не надто намагалися робити свою роботу, але особисто мені це було тільки на руку.

Я приходила додому, їла, дивилася мультики і паралельно вдавала, що займаюся уроками. І все, цього було достатньо. Іноді справді доводилося щось писати, але загалом із навчанням ми були на довгій дистанції.

А от Женя, навпаки, бігав до бібліотеки, брав книжки, навчався. Потім ще й із учителями сперечався, що часто впливало на його успішність. Я ж зовсім нічого не вчила, але тихенько сиділа і посміхалася, коли мене раптом за щось хвалили.

Таким чином вийшло, що випускалися з братом ми приблизно з одним результатом. Хоча він розбирався в предметах набагато краще за мене. Напевно, краще за будь-кого в школі. Але що вдієш. Треба було мовчати.

А, з іншого боку, він одразу поїхав до міста, вчитися. Легко склав іспити на бюджет і поїхав. А я навіть намагатися не стала. У мене були проблеми важливіші: кохання.

Ну а там настало доросле життя. Женя знайшов добру роботу, переїхав до столиці. Я так і не здобула вищої освіти, але вийшла заміж і народила двох діточок. Кожен із нас пішов своєю дорогою.

І хоч ми з чоловіком жили небагато і, можна сказати, всі разом: зробили прибудову до будинку моїх батьків. Я почувала себе щасливою та наповненою. А це найголовніше.

Женя, своєю чергою, шукав якусь ідеальну жінку. Інакше б він не був неодруженим. Жити у великому місті у великій світлій квартирі, майже у центрі. Мати хорошу роботу та всі перспективи. І не мати при цьому не те, що дружини, навіть дівчини?

Він і в школі їх боявся, хоч і хотів познайомитися. Але у дорослому віці… Для мене це якась дикість.

Так чи інакше, час минав, і мама, як завжди, поспішала зробити чергову заяву. На свій день народження, який Женя вкотре пропустив «через робочі моменти», вона виявила бажання заповідати мені будинок. Той, у якому ми й так, насправді, жили. Але щоб це було офіційно та з усіма документами.

Мені було якось не дуже зручно домовлятися про щось за спиною у брата. Але я подивилася на чоловіка, на дітей і подумала «та ну, невже він не зрозуміє».

Повертатися до села він і не збирався, це було ясно. Вигода? Та про що ми говоримо, у нього, напевно, зарплата більша, ніж половина нашого села. Ну, які можуть бути розмови?

Але розмови були. І на підвищених тонах. Женя, як тоді у школі, доводив свою правоту і що з ним вчинили нечесно та несправедливо. Ще трохи, і було видно, що заплаче. Прямо при матері. Вона теж пояснювала йому, мовляв, сину, заспокойся. Ми ще тоді навіть почати нічого не встигли. Документів на оформлення не подали.

Але він не заспокоївся і просто перестав відповідати на дзвінки, і телефонувати сам перестав теж. Дорослий чоловік, який повністю себе забезпечує, нагадаю.

Я поговорила з мамою, і ми вирішили всі справи, пов’язані зі спадщиною, відправити у довгий ящик. Справ і так вистачає, та й зайві витрати ні до чого: у мене діти ростуть, кожна копійка потрібна дорога. Та й у мами пенсія не королівська. А ще ремонт було б непогано зробити.

Минуло півроку, і раптом у мене на телефоні засвітилося знайоме ім’я. То був брат. Схвильованим голосом він запропонував зустрітися у центрі. Ну як у центрі, це міські мають свій центр. У моєму випадку це був звичайний парк, за метри 100 від якого розташовувався невеликий магазин, в якому можна купити все: від хліба до шампунб. Я попросила маму посидіти з дітьми півгодини, а сама послалася, що йду до подруги.

Машина брата вже стояла на узбіччі, а сам він запропонував посидіти з ним на лавці. Женя вже не був таким скуйовдженим, яким я його пам’ятала з нашої останньої зустрічі. Ми поговорили.

Він розповів, що більше не може перебувати на старій роботі та навіть у старій квартирі. Йому душно. Тож він переїжджає за кордон на постійне проживання і додому повертатися не хоче.

Він уже змирився з тим, що мама не вважає його спадкоємцем, але він завжди почував себе якимось не таким, відстороненим. А тепер зважується на велику поїздку.

Що на нього чекає, він не знає. Але терпіння сидіти вдома просто не залишилося. Мене він пригостив шоколадкою, навіть умовляння слухати не став. Просто сів у машину і поїхав, ось так скупо попрощавшись.

Вдома я побачила, що плитка шоколаду, подарована мені Женею, була акуратно запакрваною пачкою грошей в обгортці. 4 тисячі доларів.

Я таких сум не те, що в руках не тримала, не бачила навіть. А він залишив їх мені, мабуть, щоб я сама ними розпорядилася.

Тепер його телефон не відповідав, картку було заблоковано. Ну а як інакше, все в його стилі.

Отже, тепер ми з братом ніяк не зможемо поспілкуватися. Дуже шкода, адже він виявився дуже доброю і щедрою людиною. Я вирішила зробити мамі ремонт і відклала якусь частину грошей про всяк випадок.

Про Женю нічого розповідати не стала. Думаю, вона не зрозуміє і їй буде боляче. Сподіваюся, він знайде те, що давно шукав. І буде щасливий, хай і далеко від нас із мамою.

«Як це трапляється періодично в нашій родині, мій чоловік знову вирішив залягти на дивані. Розрахувався з роботи, бо там не змогли оцінити по достоїнству його геніальність »- розповіла Яна. «Таке

Заміж я вийшла рано по любові. Жити довелося з батьками чоловіка. Будинок дуже великий, але запущений. Я, зі своїми дизайнерськими «тарганами», знайшла, можна сказати, золоту жилу. Природно, у свекрухи, незважаючи

Я ненавиджу родичів свого чоловіка, просто всім своїм серцем. А все тому, що через них один час у нас було дуже багато скандалів і різних сварок з чоловіком, і тепер